Читати книгу - "Зваблені ненавистю, Ерін Кас "

Розділ 20 «Дивна свобода»

Вероніка

— Ніко, у тебе не всі вдома, — кажу серйозно, дивлячись на себе в маленьке дзеркало на стіні коридору.

От як переступила поріг, а точніше підвіконня, батьківського будинку, так і почала творити казна-що. А може, тому й почала, бо нарешті переступила? Бо хочу сама вирішувати, що мені робити, куди ходити і як себе поводити. Мене ніхто не бачить і не рознесе на все місто, де і з ким бачили Сакевич.

Звісно, це не привід бачитися з Арсеном, та я все одно виходжу. Затрималася на п’ять хвилин, бо не одразу вибрала вбрання. Часу прасувати не було, тому одягнула широкі світлі джинси і молочний лонгслів з фігурним вирізом на лівій ключиці. Трішки підфарбувалася і вирівняла волосся стайлером Аліси. Сумки в мене немає, тому впхала гроші, телефон і ключ в задню кишеню.

Перед дверима під’їзду виникає хвилювання. Звісно, можна було послати його до біса, але сумніву, що він все одно зайде у мене не було. Краще вийти. У мене не так багато грошей, щоб ремонтувати двері чужої квартири. Коли бачу Арсена біля авто, до хвилювання приєднується тремтіння. Воно мені заважає думати, колотиться у грудях, забиваючи дихання. Арсен палить і дивиться на мене, поки роблю несміливі кроки назустріч. У білій сорочці та чорних штанах.

— Привіт, — розносить моє тремтіння всім тілом.

— Вже віталися, — близько не підходжу. На вулиці прохолодно, травень чомусь відмовляється тішити теплими ночами.

— Тоді поїхали, — вже навіть розвертається, щоб сісти за кермо. Сьогодні він на іншому авто, теж позашляховик, але не темно-коричневий, а білий.

— Я нікуди з тобою не поїду, — войовниче складаю перед собою руки.

— Не довіряєш, — киває сам собі.

— Так.

— І ненавидиш.

— Шалено. Хтозна, куди ти мене завезеш.

— Тобто спати біля мене було не страшно, а сісти в авто ти не можеш наважитися? — робить до мене крок.

— Тоді в мене не було вибору, — тримаюся, щоб не відійти. В думках абсолютно невчасно з’явилися спогади про наш останній поцілунок.

— У тебе і зараз його немає, — на його вустах мелькає ледь помітна усмішка.

— Тоді я сяду за кермо, — заявляю впевнено.

— Хіба, щоб просто покрутити кермом.

— Значить кажи тут, — все-таки відступаю.

— Ти ж знаєш, що я за дві секунди легко посаджу тебе в авто?

— Я кричатиму, — підіймаю підборіддя, ніби зовсім не боюся, хоча від його холодного тону всередині все давно стиснулося.

— Навіть не сумніваюся. У тебе водійське посвідчення є чи доїдемо до першого стовпа?

— Є, але не з собою.

— Сідай, — відчинивши для мене дверцята, прямує до пасажирського боку.

— Ти не торкатимешся до мене, — нагадую про свою вимогу.

— Руками точно ні, — відповідає байдуже, сідаючи.

Кілька секунд вагаюся, а тоді займаю місце за кермом. Хвилювання змішалося з адреналіном. Їхати вечірньою столицею на хорошому автомобілі… Аж долоні спітніли від передчуття кайфу. Під його поглядом, відповідально пристібаюся паском й заводжу двигун.

— Куди їхати? — на нього не дивлюся.

— Для початку хоча б з двору виїхати. Направо, потім наліво, а далі прямо, поки не скажу повернути.

— Точно песики розбіглися і ти вирішив мною покомандувати, — бурчу, кинувши на нього короткий погляд.

Арсен почуває себе розслаблено, навіть не пристебнувся, а дарма. Великі автомобілі я не водила. Коли виїжджаємо на трасу, починаю нервувати. Автомобілів багато, рух щільний. Хоч би не подряпати і не врізатися ні в кого, бо тоді точно доведеться дзвонити батькові.

— Далі через міст, а там щось знайдемо.

— Це буде Оболонь?

— Так.

— Ти всі дороги Києва знаєш?

— Більшість, багато їжджу по роботі.

— Кожного дня когось викрадаєш? — бурчу тихо, а він знову ігнорує. Невже знає, що таке витримка? Я гадала, що він остаточно злетів з котушок, коли буянив у будинку.

— Давно водиш авто? — питає натомість.

— Рік.

— Можна трішки швидше, не бійся.

— Щоб потім все життя віддавати тобі за подряпини?

— Справа буде ресторан, паркуйся там, — знову пропускає мою репліку повз вуха.

— Часто тут буваєш? — сама не розумію, чому розговорилася. Як тріпло, рот не закривається.

— Раніше бував. Жив неподалік.

— Чому ж переїхав? Район елітний. А, я забула, любиш тишу й природу, — завернувши на паркування, глушу двигун.

Хочеться полегшено видихнути, такою напруженою себе почувала, але було прикольно вести його авто. Ніби по лезу. Їхала зі своїм викрадачем, а венами гуляв адреналін.

— Саме так. Ходімо, — ковзнувши по мені поглядом, виходить. — До речі, на задньому сидінні твоя сумка. Вона замала для огірків.

— Хм, — зривається з моїх губ, коли він зачиняє дверцята. Нахабний.

Забираю ключі й виходжу. Відчинивши задні дверцята, бачу свою сумку. Вкидаю в неї вміст зі своєї кишені. Підходжу до Арсена й простягаю ключі від авто. Він забирає, навіть не торкнувшись моєї долоні, тоді вказує рукою вбік ресторану. Навіть двері відчиняє.

Всередині багатолюдно, але не надто гамірно. Інтер’єр подобається. Нас проводять до вільного столика й пропонують напої. Арсен замовляє воду і я роблю те саме. Як ні в чому не бувало, розгортає меню й починає вибирати страву.

Меню європейське. Яскраві картинки біля страв пробудили апетит. Хотіла обмежитися салатом, а тепер передумала.

— Запечений лосось з овочами, — роблю замовлення тільки-но підходить офіціант.

— Тартар з телятини і теж лосось, — говорить за мною Арсен.

— Є надія, що на мене ти не гарчатимеш, поївши сирого м’яса? — не можу тримати язика за зубами.

— Якщо будеш слухняною, я не з’їм тебе на десерт.

— О такій порі солодке шкідливе, — відчуваю, як зашарілася від його прямого погляду. А могла ж просто мовчати...

— Таке солодке навряд, — на його губах бринить легка усмішка. Звісно, він побачив мою розгубленість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍