Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
переконливо спростувати твердження совєтської пропаганди й близьких до неї американських учених-совєтофілів, котрі протягом десятиліть заперечували сам факт геноциду, його масштаби й відповідальність за нього совєтського керівництва. Можливо, саме тоді, під час тієї нелюдськи моторошної ексгумаційної роботи доктор Мейс переступив невидиму, проте жорстко визначену межу, котра відокремлювала його, «білу» людину, від далеких і мало кому цікавих «індіан».
Понад десять років він прожив у Києві, де знайшов дружину, друзів і безліч фахових та громадських обов’язків, котрі наполегливо намагався виконувати з американською педантичністю — в нашому досить-таки непедантичному суспільстві. Він редагував англомовні версії газети «День» та журналу «Політична думка», викладав (по-англійськи й по-українськи) в Києво-Могилянській академії, писав наукові статті та блискучі газетні колонки. Він навчився жити скромно, по-місцевому, на одну, як то кажуть, зарплату (хоча й три-чотири українські зарплати, які йому щастило часом отримувати, не дотягували все одно навіть до половини «нормальної» західної); навчився носити в морози кролячу шапку-вушанку й пити горілку straight-up, не розводячи її ніякими американськими вигадками на кшталт тоніка або кока-коли.
Та головне — він навчився розуміти Україну як мало хто з його співвітчизників та й, зрештою, самих українців. Він не мав жодних ілюзій щодо української влади та створеної нею системи, він був дуже критичний у своїх статтях, але водночас — дуже делікатний у формулюваннях і обережний у прогнозах. Він знав, чого й скільки довелося пережити цьому суспільству, і розумів, що для зцілення щонайглибших психічних травм та соціальних неврозів потрібен час, терпіння та все ще відсутнє в Україні компетентне лікування. Сталінізм здійснив у країні своєрідний антиприродний добір, негативну селекцію: виживали аж ніяк не
найкращі, найчесніші, найвідважніші, найпрацьовитіші, найініціативніші. Скоріш навпаки: всі ми в Україні, включно з нашими «елітами», — спадкоємці далеко не найліпшого генетичного матеріалу. Не усвідомивши цього, ми навряд чи зцілимося.
…Якось наприкінці 1992 року ми мчали з Джимом пізньої ночі порожньою автострадою з Чикаго до Урбани-Шампейн, де він у той час працював в Іллінойському університеті. Довкола височіла двометрова, покрита снігом кукурудза — неприбрана, втім, із дещо інших, аніж у нас, причин. Базікали про все, переходячи з англо-українського суржика на українсько-англійський і навпаки. І раптом я довідався, що серед Джимових предків не було жодних українців, жодних слов’ян. Зате — зате! — була прабабуся-індіанка!..
«Dancing with wolves!» — сказав я, маючи на увазі його дивні українознавчі нахили.
Ми засміялися. Ми ще не підозрювали тоді, що його забавне, здавалося б, хобі стане змістом яскравого і по-своєму визначного життя.
лютий 2002
2.
Написавши два роки тому для «Столичных новостей» невеликий нарис до 50-ліття визначного американського історика й блискучого українського публіциста Джеймса Мейса, я, зрозуміло, й гадки не мав, що невдовзі мені знов доведеться писати про нього — але вже в зовсім іншому жанрі, стилі і, на жаль, контексті.
Джим раптово помер 3_го травня [2004 року] від серцевого нападу, і я довідався про це того самого дня з Інтернету — як і, напевно, більшість його розкиданих по всьому світу друзів. Я саме дочитував останній роман Андруховича, в якому один з головних героїв, австрійський побратим Джеймса Мейса фотограф Карл-Йозеф Цумбруннен вирушає в останню піднебесну мандрівку над своєю другою батьківщиною, над своїм улюбленим містом, котре, як стверджує Андрухович, він любив «сильніше і чесніше від більшості його мешканців».
Я б те саме сказав про Джеймса Мейса та Україну. Він належав до тих диваків, нечисленних, на жаль, і недооцінених, котрі, прибувши одного разу зі свого благополучного Заходу на ці здичавілі, збільшовичені євразійські терени, вирішували тут залишитись — як правило, назавжди. Мільйони аборигенів, що правдами і неправдами пробиваються з цих теренів на благословенний Захід, можуть лише покрутити з цього приводу пальцем біля скроні.
Ні, він не мав особливих ілюзій ані щодо якості місцевого людського матеріалу, ані щодо характеру місцевих «еліт», ані, зрештою, щодо найближчих перспектив цього Богом забутого і європейцями упослідженого краю. Як професійний історик, він досконало знав генеалогію місцевого «гомо совєтікуса», знав усі ті мічурінські щеплення й обрізання, які десятиліттями здійснювала на своєму населенні більшовицька влада, аби виплекати врешті «те, що маємо».
Несподівана незалежність не спричинила чуда, і вже в середині 90-х історик Джеймс Мейс міг би впевнено підписатися під словами фотографа К.Й. Цумбруннена: «Ця країна мала чудові шанси змінитися і від стану перманентної потворності й олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності. Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування як такого, суттєво перевищує всі допустимі межі». Проте саме в середині 90-х американець Джеймс
Мейс, одружившися з українкою, вирішив залишитись тут — як виявилось, назавжди.
Зробивши цей крок, він отримав якщо й не формальне, то, безумовно, моральне право бути максимально критичним і водночас співчутливим до цієї країни — і в своїх англомовних конференційних доповідях, і в наукових статтях у журналах «Сучасність» та «Політична думка», і в лекціях для студентів та аспірантів Києво-Могилянської академії, і в регулярних публіцистичних колонках газети «День» (на жаль, переважно лише в її англомовній версії). Він став одним із нас — не лише в суто метафоричному, а й у найбуквальнішому значенні того слова: працюючи задля банального виживання відразу на кількох роботах, теліпаючись переповненим тролейбусом до свого житлоблоку на Троєщині, знімаючи подеколи стреси звичним східноєвропейським способом і називаючи себе жартома Іваном Булавенком (шасе — по-англійському «булава»). Зрештою, не маючи ані краплі української крові, він опанував українську мову краще від багатьох своїх російськомовних братів по розуму.
«Шлях чужинця, — писав із подібного приводу його попередник (чи послідовник?) Карл-Йозеф Цумбруннен, — сповнений небезпек і випробувань, але немає нічого солодшого понад відчуття вживання в Чуже. Одного разу до тебе доходить, що ти без перебільшення міг би тут жити. І немає нічого неможливого, якщо завтра ти вже захочеш бути і жити тільки тут».
Джим не беріг себе — що загалом малохарактерно для американців. Хоч, певно, знав, що його шанси вижити з поганим здоров’ям на цій землі значно менші, аніж на тій, заокеанській, омріяній мільйонами наших співвітчизників.
Минулої осені у Парижі по закінченні наукової конференції про український голодомор ми вийшли з ним удосвіта з готелю під Люксембурзьким садом, щоб пройти до сусіднього метро і поїхати в аеропорт. Ми йшли неквапно, але Джим незабаром почав задихатися і ми зупинилися перепочити. Я взяв його невелику дорожню сумку, ми пішли далі, знов зупинились, і раптом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.