Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

дзуськи! Без бою я їм не здамся!

Вінкмени були вкрай небезпечними супротивниками — це я знала з власного досвіду. Та якщо цієї ночі я вийду на їхній таємний слід, вони дізнаються, що я теж можу бути грізним супротивником.

Отак я сиділа й міркувала, сьорбаючи чай і навіть потроху куняючи, аж поки сонце сіло за дахи будинків. Запали сутінки. Я накинула куртку, поправила рапіру на поясі й вирушила до двору церкви Святого Якова.

Тільки не думайте, що я пішла туди просто так. Ні, я вже побувала там раніше — відразу після того, як від мене накивав п'ятами Мейлер. Пройшовши через залізну браму, я попрямувала до церкви просторим двором, де на великому газоні відпочивали кілька робітників з крематорію. Гйзон був акуратно підстрижений, та досі ще нерівний — після того, як багато років тому, під час навали привидів, тут було знищено могили. Церковний двір, обнесений високими цегляними стінами з кількома брамами, зусібіч оточували будівлі. З північного кінця двору виднів неокласичний фасад самої церкви Святого Якова, а увійти туди можна було або через східну браму, з боку Секфорд-стріт, або через західну—з боку Клер-кенвельського скверу. Ці брами поєднувала між собою простенька бетонна доріжка. Інша доріжка, менша, вела на південь. до вузького провулка. Там, де ці доріжки перетинались, майже посередині церковного двору стояла самотня чорна дерев’яна лава.

Я замислено пройшла повз цю лаву кілька разів. Цікаве місце для зустрічі — відкрите й водночас заховане за церковною огорожею. Те, що воно відкрите, мене влаштовувало, а от мурована огорожа — аж ніяк.

Що там казав колись мені Локвуд про те, що агент завжди повинен мати шлях до відступу? Перш ніж мати справу з потойбічним явищем, украй потрібно вивчити місце, де це відбуватиметься. І насамперед—виходи й глухі кути. Навіщо? Щоб достеменно знати, куди тікати, коли ситуація зненацька вийде з-під контролю. Трохи подумавши, я вирішила, що ця порада стосується не лише привидів, а й злодійкуватих співробітників крематорію.

51 знов обійшла церковний двір кілька разів, вимірюючи кроками відстані, ще раз і ще раз перевіряючи всі варіанти, аж поки остаточно вдовольнилась. На той час, коли я прямувала звідти до кав’ярні, я вже могла подумки накреслити докладний план двору. Л тепер, через чотири години, я готова була скористатися цим планом на практиці.

Запали сутінки, й вулиці в Клеркенвелі швидко спорожніли. Крамниці зачинялись — на їхніх вітринах загриміли залізні бар’єри. Вже засвітились численні захисні ліхтарі, і в їхньому світлі нечисленні перехожі поспішали до метро, встигнути до останніх потягів. З’явились перші загони підлітків з нічної варти. Сторож на дзвіниці ударив у дзвін, сповіщаючи про початок комендантської години.

На церковному дворі було темно. Ліхтарі світились тільки біля брам, а між ними, немов велетенський чорний гамак, розтягався простір двору. Подекуди сюди сягали кволі, бліді іскорки світла з вікон сусідніх будинків. Я увійшла в двір з боку Секфорд-стріт через найдальшу від лави браму і відразу притулилась до огорожі, щоб дати очам звикнути до тутешнього мороку.

Де Мейлер? Чи прийшов він?

Переді мною тяглась уперед доріжка — вона була світліша за довколишню траву й трохи повертала, скидаючись на ребро кістяка. На перетині доріжок я помітила чорну лаву, а придивившись пильніше, побачила, що на ній хтось сидить.

Отже, він прийшов. Чудово. Та чи самі ми тут?

Я тихенько, поволі оглянула церковний двір. Ніби все спокійно, все гаразд... І між лавою та огорожею нікого не видно.

Зійшовши з доріжки й намагаючись не потрапляти в плями світла з вікон, що падало на траву, я помалу рушила до лави, не зводячи очей із парубійка, що сидів на ній. Так, то був Гкрольд Мейлер: я впізнала і його куртку, і худорляву, схожу на веретено, постать. Сидів він спокійно — просто чекав, знічев’я втупившись у землю.

Тихо ступаючи травою, я підходила до нього.

Дорогою я зробила гак, щоб зусібіч обійти його. Навіть зі спини було помітно, який він спокійний: розкинув руки на бильці лави, схилив голову, ніби вирішив трохи подрімати.

Я сповільнила ходу й зненацька зупинилась.

Гкрольд завжди був полохливий парубійко. Як він може так тихо дрімати на самоті, потемки, перед таємною й до того ж неприємною зустріччю? Коли його кар’єра — а може, й життя — висить на волосинці?

Цей його спокій чимдалі дужче тривожив мене.

Я злякано вирячилась на нього. Чому він не ворушиться?

Чому він так химерно, неприродно похилив голову?

Мої пальці намацали руків'я рапіри. Я заціпеніла серед газону, наче статуя.

На моїй потилиці заворушилось волосся. Війнуло холодним вітром, і до мене долинув невиразний голос:

— Люсй..

Краєчком лівого ока я помітила в повітрі примарну постать — мінливу, м’яку, сплетену з незліченних тіней. Постать підлетіла ближче й зависла на відстані дотику від мене. Я відчула, як від неї повіяло гострим, наче лезо ножа, холодом. Почувши голос привида, я мимоволі здригнулась і скреготнула зубами; очі мої й далі дивились на лаву та мерця зі скрученими в'язами, що сидів на ній. Переводити погляд на примару, що висіла біля мене, — і особливо на її лице, — мені було боязко.

— Гарольде? — хрипко прошепотіла я.

— Люсі...

— Що вони зробили з тобою?

У відповідь щось тихенько тріснуло. Поглянувши вниз, я побачила блискітки льоду на рукаві своєї куртки, паморозь на черевиках. Лівий бік мого обличчя обпекло холодом, з кожним видихом з мого рота вилітали хмаринки пари. Примара була зовсім близько.

— Хто це зробив, Гарольде? Хто вбив тебе?

Мішанина переплутаних слів, збентежених і сповнених муки, аж плюснула в мій мозок. Розібрати їх я не змогла.

Мій язик пересох і наче приклеївся до рота. Ледве ворушачи ним, я заговорила:

— Скажи мені... Якщо скажеш, я зможу... зможу допомогти тобі...

Проте застосувати «Формулу Люсі Карлайл» я не могла. Принаймні зараз.

— Ти зробила це, Люсі...

Краєм ока я помітила, як до мого обличчя потяглась примарна рука.

— Ні, Герольде, ні, це неправда...

— Ти зробила це.

Його пальці шкрябали повітря біля мого лиця. Я відсахнулась. На моїй щоці блищали малесенькі крижинки, голова йшла обертом, а рука намацувала ефес рапіри.

— Ні, Гарольде! Будь ласка!

— Шукай на місці крові

— Що?

Примарна постать зникла.

Тремтячи й відчуваючи в роті присмак жовчі, я віддерла від трави примерзлі підошви й потерла долонею щоку.

Аж тут переді мною з’явились троє.

Спочатку я подумала,