Читати книгу - "МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря"

З проли́тою кро́в’ю і на́шим корі́нням

лиши́лися зе́млі поза́ду…

Поза́ду істо́рія на́ша відни́ні,

і то́пчуть її́ супоста́ти.

20:30.

На повороті знову трос обірвався, наче нитка. Його зв'язали, але він став уже вкрай коротким.

21:00.

До Запоріжжя вже рукою подати. Але на в'їзді в Олександрівський район знову рветься трос. Як його не намагалися зв'язати, він уже був коротшим за метр. Так їхати не можна. "Лексус" їде далі без нас. Рівною дорогою, серед відкритого поля, де нас несли тривожні вітри змін, наша машина рухалася кілька хвилин сама по собі, без підштовхування. Але що буде далі, ніхто не знає. Всі мовчали, кожен думав про своє. Зупинилися…

21:30.

Стоїмо серед ночі посеред дороги - незрозуміло де, але вже на «своїй території», а тому у відносній безпеці. Темно, навколо ні душі. Лише зорі на небі посилають сигнали вічного життя… Хто нас підбере? Чи доведеться ночувати в машині, в темряві? Настя включила на смартфоні геолокацію й зателефонувала в поліцію. Розповівши про наші пригоди, сказала нам, що обіцяли не забути про нас, приїхати й допомогти.

Свобі́дна земля́ привіта́лася з на́ми,

спини́вши свої́х волелю́бних діте́й,

щоб відпочи́ли, турбо́ту пізна́ли,

побу́вши з довкі́ллям вночі́ тет-а-те́т.

21:35.

Тут же під'їжджає поліцейська машина. З неї до нашої машини прямують двоє поліцейських. Я, радіючи, з піднесеним настроєм вискакую їм назустріч зі словами: "Як ми раді, що ви так швидко приїхали; ми, навіть, не очікували такої оперативності". І запитую: "А ви із собою буксирний трос взяли?" Тут я помічаю по погонах, що переді мною старші офіцери. Бачу їхні здивовані обличчя і чую питання: хто я такий? Який ще трос? Звідки ми тут взагалі взялися і що ми тут робимо? Стало ясно, що це не та поліція, до якої додзвонилася Настя. Ми почали пояснювати. Вони зрозуміли нашу біду, не вислуховуючи нас до кінця, бо ми вже говорили всі одночасно. Захисники порядку відрапортували, що поспішають, пообіцявши прислати за нами машину, яка нам допоможе. І зникли на машині з наших очей, як корабель в морі.

21:45.

Ми, добряче втомлені і чекаючи на допомогу, сіли в свою машину, що стояла на дорозі одна-однісінька, як самотній місяць у небі. Раптом стук у вікно. хтось там у непроглядній пітьмі. Визираємо з машини. Перед нами стоять четверо озброєних солдатів, і один українською запитує, що ми тут, проти ночі, робимо? Ми виходимо з машини і починаємо всі разом пояснювати їм... Один із солдатів попросив нас показати документи, що ми й зробили. Потім вже розговорилися, ми розповідали докладно про свій довгий шлях із Бердянська до Запоріжжя. Що зараз нас поліція обіцяла відбуксирувати звідси до Запоріжжя.

22:15.

Солдати так само непомітно розчинилися в темряві, як і з'явилися. Ми сидимо знову в машині в очікуванні допомоги.

Доро́га до во́лі, доро́га складна́,

нам зо́рі її́ устеля́ють…

Пала́є за спи́нами хи́жа війна́ –

п’є кров завойо́вницька згра́я…

22:40.

Під'їжджає поліцейський позашляховик. Вийшло троє поліцейських з автоматами. На їхнє питання, ми підтвердили, що саме нас треба буксирувати в Запоріжжя. Вони дістали свій новий трос, розпакували його і причепили нас до свого автомобіля.

Саме у цей час позаду нас з'явився ВАЗ 2109, який, очевидно, остаточно остигши, почав рухатися до Запоріжжя. Один поліцейський наказує іншому: "Зупини його та дізнайся куди він зібрався проти ночі". Сини сказали, що він один із нас і почали пояснювати про його проблеми з двигуном. Перший поліцейський, не дослухавши, крикнув другому: «Пропускай! Пропускай його!» й розважливо додав: «Бо і цього доведеться буксирувати. А він, із перепочинками, й сам доїде".

22:50.

Рушаємо в Запоріжжя на буксирі, нарешті. Радує око міцний, неукорочений, гарний трос. Але я, мабуть, був досить втомленим і недостатньо уважним. На поворотах наїжджав колесом на трос три рази, і три рази трос рвався. Перший раз поліцейський, зв'язуючи трос, був дуже доброзичливим... мовляв, нічого страшного. Вдруге - був трохи вже серйознішим, а на третій раз глянув на мене, здається, вже з подивом...

23:30.

Слава Богу! Всі труднощі позаду. Під'їхали до ТЦ (Торговий Центр), поряд з яким збиралися автобуси і вся наша автоколона з Бердянська. Тут всіх годували, надавали допомогу і розселяли на ніч у Запоріжжі. Нашу машину поставили на стоянку, і ми попрощалися з поліцейськими. Дякуємо поліції! Раніше таких слів на адресу поліції я не говорив.

Примітка. Ніколи не міг подумати, що не зможу описати словами - яке це щастя після стількох випробувань знову опинитися на рідній неокупованій землі.

23:45.

У ТЦ нас напоїли гарячим чаєм із бутербродами, пригостили печивом і тістечками. Мені виміряли тиск (170 на 100), дали відповідні таблетки.

0:10.

Вирушили, як нам сказали, до останнього на сьогодні автобуса, який відвозить від ТЦ прибулих біженців на ночівлю. Ми сіли зручно. Із собою взяли тільки деякі речі. Інші (всі) залишили в машині на стоянці. У Запоріжжі всі готелі, санаторії, гуртожитки та все, що годиться для сну – зайнято біженцями. Проблеми на місто звалилися, як сніг на голову посеред літа.

0:30.

Прибули в ДС (дитячий садок). Тут нас всіх розміщують у дитячих кімнатах. Мам із дітьми, включно з Настею й Миланою, поселили окремо від інших. Усі інші (зокрема і ми) почали вибирати собі місця в спальнях з крихітними дитячими ліжечками. На ліжечко можна сісти і витягнути ноги або лягти, але, в цьому випадку, ноги повністю опиняються за ліжечком, тим самим перекриваючи прохід між ліжками. Ось так і розміщувалися, ймовірно, пригадуючи казку «Мандри Гуллівера».