Читати книгу - "Володар Перстенів"

якої він і живе зі своєю дружиною Золотинкою; він залишається невід’ємною складовою частиною цієї природи, і тому вона, природа, кориться йому та виконує його волю. Усе може здійснити Том — варто лише заспівати відповідну пісню. Проте він є винятковою постаттю не лише тому, що на нього не діє перстень; він єдиний і неповторний поза цим, у всьому світі Середзем’я нема нікого, і близько схожого на нього. Том не може жити серед громади, бо він ровесник самої природи, такий самий давній, мудрий і непередбачуваний, — і через це, на жаль, він не може стати і членом Братства. Та у фільмі-трилогії «Володар Перстенів», як це сказано вище, образ Тома Бомбадила все ж таки відсутній. Напевно, він зі своїм примхливим і непередбачуваним характером не вписувався в цілісність режисерської концепції Джексона, хоча загалом фільм мав позитивне враження на глядацьку аудиторію, в тому числі й українську, і можна сміливо припустити, що й самому Толкінові, якби він був сьогодні живий, ця стрічка мусила би сподобатись. Утім, за життя письменник досить скептично ставився до екранізацій та інсценізацій своїх творів… Мабуть, мусило минути кілька десятиліть, аби вже з допомогою сучасної техніки Пітер Джексон зумів створити на екрані адекватний образ Середзем’я.

Також не можна не згадати тут звинувачення декого з критиків у надмірних описах насильства та жорстокості, які у візуальному вираженні чинять набагато сильніше враження, ніж у текстовому. Та світова класика знає чимало творів із описами жорстокості, — до прикладу, хоча би Гомерову «Іліаду», яку, все ж, ніхто, незважаючи на надмірну кількість кривавих сцен, не викидає зі шкільних програм. А тим часом Араґорн, Боромир, Фарамир і Еовін аж ніяк не менш звитяжні постаті, ніж Ахіл, Патрокл, Одіссей чи Верґіліїв Еней.

Середзем’я у Толкіна є справжнім світом, реальним макрокосмом, великим, недослідженим і незнаним простором. У цьому великому світі розташований також мікрокосм, затишна «маленька батьківщина» Шир, де гобіти живуть у спокої та злагоді. Досить прочитати описи бенкетів у Більбо, щоби переконатися, що Толкін створив для своїх улюблених персонажів такий собі «рай на землі», ціну якого вони починають по-справжньому розуміти, лише залишивши його та вирушивши в небезпечні мандри. Але саме в мандрах, під час випробувань герої (і не лише гобіти, а й навіть такий витязь, як Араґорн) зростають, розвиваються й фізично, і духовно, вчаться розуміти інший, відмінний від їхнього маленького краю, світ. Ця еволюція, що відбувається під впливом зовнішніх подій, які також викликають приголомшливі внутрішні переживання, свідчить, що «Володар Перстенів» — це також і «роман виховання» («Bildungsroman» або «Entwicklungsroman», як кажуть німці), бо зростання та духовний розвиток персонажів мусять спричинити духовний розвиток і читача. Макрокосм втручається в мікрокосм, надає йому імпульсу, й мікрокосм відповідає на це втручання, неначе порошинка чи маленький камінець, що, зворухнувшись, викликає обвал у горах. Герої вирушають у мандри, щоби колись таки повернутися додому, проте перед ними лежить дуже довгий, практично нескінченний шлях.

Дорога ця вперед веде,

Все далі від моїх дверей.

Де зупинюся я, і де

Моя снага на ній умре?

Затято я карбую крок,

Попереду все ширший шлях,

Все більше пасток і стежок.

А потім що? Не знаю я.

Завданням, призначенням, високою місією героїв (хоч і не всі вони, може, свідомі цього) є порятунок, збереження, спасіння і власного мікрокосму, й усього навколишнього світу, макрокосму. І ця думка цілком закономірно підводить нас до чи не найважливішого виміру Толкінового шедевру — його теологічного, філософського навантаження.

На цю тему існує величезний масив літератури — досліджень і коментарів. Для серйозного науковця, безперечно, цінними були би передусім уже згадана вище ілюстрована авторизована біографія письменника Гамфрі Карпентера (Carpenter Н. Tolkien: A Biography. — Boston: Houghton Mifflin Company, 1977), монографія Джозефа Пірза «Толкін: людина і міф» (Pearce J. Tolkien: Man and Myth. — San Francisco: Ignatius Press, 1988), розвідка Ральфа Сі Вуда «Євангеліє від Толкіна» (Wood R.C. The Gospel According to Tolkien — Visions of the Kingdom in Middle-earth. — Louisville-London: Westminster John Knox Press, 2003). Але найважливіші все-таки першоджерела, праці самого Толкіна: вже згадуваний «Сильмариліон», есей про казку («On Fairy-Stories» (1966, а первісний варіант есею написано ще 1938 року) та листування письменника (опубліковано 1981 року), особливо з Клайвом Льюїсом і сином Крістофером. У листах до друзів і до критиків Толкін коментує різні погляди на свій твір, погоджується чи не погоджується з трактуваннями й оцінками, дає власні пояснення сюжету і характерів. Ось деякі з думок Толкіна: «Царина казки і широка, і глибока, і висока, вся наповнена безліччю речей: різноманітних звірів і птахів знаходимо ми там; безкраї моря та незчисленні зорі; там є зачарована краса та постійно присутня небезпека; там воєдино злиті радість і сум, як гострий двосічний меч; потрапивши у простір казки, людина прагне кричати від щастя, але саме це багатство та дивовижні чари казки запечатують її вуста. І поки мандрівник перебуває там, усередині, його небезпечно будь-що запитувати, бо двері можуть раптово зачинитись, а ключ — загубитися»[63].

Навіть при першому, поверховому, прочитанні трилогії в ній уже відчувається релігійна, духовна глибина твору. Причина цього, очевидно, — те, що події, описані в тексті, є по-епічному великими, приголомшливими, а взаємини між героями також повняться бурхливими пристрастями. Тож, замислившись глибше, ввійшовши в надра твору, читач опиняється у світі суто духовному, в якому вершиться певна велична містерія з її почасти незбагненними чинниками. Згадується вислів Гамлета, звернений до Горація, про ту незліченну кількість речей у світі, які й не снилися нашим мудрецям. Особливо сповнена премудрості мова Ґандалфа, в якій постійно вчувається щось більше, ніж сказано вголос, — це натяк на Провидіння, вищу силу, що керує всім і всіма, проте не позбавляє людей власної волі.

У трилогії, як про це вже не раз говорилося, головним стрижнем є гострий, безкомпромісний конфлікт між добром і злом. І харитативна, глибоко християнська любов до ближнього, повага до життя, інші чесноти — це саме ті риси, які й вирізняють позитивних персонажів книги. Метахристиянська космологія Толкіна має під собою цілковито християнську базу. У діях персонажів релігійне навантаження, натхення підсвідоме, але дуже чітке та виразне. Серед багатьох світлих постатей у тексті є декілька найбільш позитивних: Ґандалф, Фродо й Араґорн — така собі модифікована версія святої Трійці. Кожен із трьох уособлює якийсь фрагмент вічності. Кожен із трьох (але й інші персонажі, як-от ельф Леґолас Зеленлист, гном Ґімлі син Ґлоїна, гобіти Мері, Піпін і Сем, — теж) готовий принести себе в жертву