Читати книгу - "Воно"

це знову й знову, бачить, як вони обсідають оголені дерева, бачить, як вони, ці серфери на гребені хвилі найбрутальнішої з пір року, раз по раз шугають угору, і тріпотіння їхніх крил дуже схоже на ляскання безлічі простирадл, і вона думає: «За місяць кожне дитя в Деррі-парку матиме повітряного змія, і вони бігатимуть туди-сюди, аби нитки не заплутались. — І знову думає: — Ось як почуваєшся, коли летиш».

Зі Стеном, як і з іншими, вона відчуває сумне згасання, відхід того, чого вони насправді потребували від цього акту, певного завершення — близького, та втраченого.

— А ти?.. — знову питає вона, і хоча не знає, що має на увазі, вона знає, що відповідь «ні».

Довга пауза, а тоді приходить Бен.

Він тремтить з ніг до голови, та це не наляканий дрож, як у Стена.

— Беверлі, я не можу, — говорить він тоном, який намагається бути розважливим, та виходить зовсім навпаки.

— Авжеж, зможеш. Я це відчуваю.

І це правда. У нього більше твердості, він більший. Вона відчуває його одразу під округлістю його живота. Його розмір викликає в неї цікавість, і вона лагідно торкається того горбика. Він стогне їй у шию, і від теплого подиху на її голому тілі виступають сироти. Нею прокочується перша хвиля справжнього жару, і зненацька це відчуття дуже сильне; воно завелике

(і він також завеликий, чи зможе вона прийняти його в себе?)

й задоросле для неї — відчуття, яке ходить у чоботях. Воно подібне до «М-80» Генрі — це щось не дитяче, щось таке, що може вибухнути й підірвати тебе. Та не час і не місце для хвилювання; тут були самі лише любов, бажання й пітьма. І якщо вони не змагатимуться за перші дві речі, то напевне лишаться тільки з третьою.

— Беверлі, ні…

— Так.

— Я…

— Навчи мене літати, — каже вона зі спокоєм, якого не відчуває, розуміючи з вогкої теплоти на своїх щоках та шиї, що він розплакався. — Покажи, як це робиться, Бене.

— Ні…

— Якщо це ти написав того вірша, доведи. Якщо хочеш, можеш торкнутися мого волосся. Усе гаразд.

— Беверлі… я… я…

Тепер він не просто тремтить, він увесь труситься. Та вона знову відчуває, що ця лихоманка складається не з самого страху, значна її частина — провісник агонії, що є осердям цього акту. Вона думає про

(птахів)

його обличчя, про його любе, миле, серйозне обличчя, і знає, що то не страх; він відчуває бажання, ось що — глибоке, пристрасне, вже ледь стримуване бажання, і знову повертається могутність, схожа на відчуття польоту, немов дивишся зверху вниз і бачиш пташок на верхівках домів, на телевізійних антенах, бачиш, як вулиці розбігаються під тобою, наче мапа, бажання, а так, це щось неймовірне, це бажання й любов — вони вчать тебе літати.

— Бене! Так! — раптом скрикує вона, і припона обривається.

Вона знову чує біль і на мить лякається, що її зараз розчавить.

А тоді він спирається на долоні й страх зникає.

Він великий, о так — і біль повертається, цього разу глибший, ніж коли Едді спершу увійшов у неї. Вона змушена знову прикусити губу й думати про птахів, поки печія не вщухне. Та біль іде геть, і вона торкається пальцем його губ, він стогне.