Читати книгу - "Асистент"

Код міста Ньютон… Вона дістала телефон і набрала номер.

— Детектив Корсак слухає, — відповів чоловічий голос.

— Ріццолі. Ви надсилали мені повідомлення на пейджер?

— Ви з мобільного телефонуєте?

— Так.

— А могли б перейти на стаціонарний телефон?

— Ні. Зараз — ні.

Вона не знала, хто такий цей детектив Корсак, і хотіла якомога швидше закінчити розмову.

— Не хочете сказати мені, про що йдеться?

Він мовчав. Ріццолі чула голоси і тріскотіння рацій.

— Я зараз у Ньютоні на місці злочину, — сказав він. — Гадаю, ви маєте приїхати й подивитися.

— Ви просите допомоги в бостонської поліції? Можу направити вас до колег з мого відділку.

— Я намагався зв’язатися з детективом Муром, але мені сказали, що він у відпустці. Тому телефоную вам.

Він знову замовк, а тоді додав, тихо і багатозначно:

— Ідеться про справу, яку ви з Муром вели минулого літа. Ви знаєте, про що я.

Ріццолі мовчала, чудово знаючи, про що він. Та справа ще не відпустила її. Спогади виривалися на поверхню в кошмарах.

— Далі, — тихо сказала вона.

— Адресу запишете?

Ріццолі дістала блокнот.

За мить вона знову повернулася до доктора Тірні.

— Я бачив схожі травми в людей, у яких не розкрився парашут. Під час падіння з великої висоти тіло досягає граничної швидкості приблизно двісті футів на секунду. Цього достатньо, щоб отак його розірвати.

— З біса висока ціна за вхідний квиток до цієї країни, — сказав Фрост.

Над ними заревіли двигуни ще одного джета[1]. Його тінь пронеслася по землі, наче орлина.

Ріццолі подивилася в небо. Уявила собі тіло, яке падає, перевертаючись у повітрі. Подумала про тисячу футів холодного повітря, яке свистіло, проносячись повз нього. А тоді повітря потеплішало, бо земля наближалася.

Подивилася на прикриті простирадлом рештки чоловіка, який насмілився мріяти про новий світ і краще майбутнє.

«Ласкаво просимо до Америки».

У Ньютоні перед місцем злочину виставили чергувати поліцейського-новачка, який не впізнав Ріццолі. Зупинивши її біля поліцейської стрічки, він звернувся до неї різким тоном, який пасував до новенької уніформи. На його бейджі Ріццолі прочитала: «РІДЖ».

— Мем, це місце злочину.

— Я детектив Ріццолі, бостонський департамент поліції. До детектива Корсака.

— Посвідчення, будь ласка.

Вона цього не очікувала, тому довелося полізти до сумочки. У Бостоні абсолютно всі поліцейські чудово знали, хто вона така, а тут — лише за годину їзди від своєї території, у цьому заможному передмісті — вона мала ритися в сумочці. Вона дістала посвідчення й тицьнула його поліцейському перед очі.

Він глянув і зашарівся.

— Мем, даруйте. Розумієте, одна клята репортерка забалакала мене і пробралася всередину якраз кілька хвилин тому. Я просто не міг допустити, щоб таке повторилося.

— Корсак там?

— Так, мем.

Серед припаркованих на вулиці машин вона помітила білий фургон із написом «Штат Массачусетс. Управління судово-медичної експертизи».

— Скільки жертв? — запитала вона.

— Одна, — відповів поліцейський. — Тіло вже мають виносити.

Поліцейський підняв стрічку, щоб Ріццолі могла пройти на подвір’я. Цвірінькали пташки, у повітрі пахло чаполоччю. «Це вже не південний Бостон», — подумала Ріццолі. Тут усе було бездоганно — від акуратно підстрижених живих огорож із самшиту до газонів, таких яскраво-зелених, що аж не вірилося в їхню справжність. Ріццолі зупинилася на викладеній червоною цеглою доріжці й подивилася на дахи у тюдорівському стилі. «Копія британського маєтку», — подумалося їй. Такий будинок у такому передмісті чесний коп не міг би собі дозволити.

— Уже маєте якісь здогадки? — гукнув її Рідж.

— Чим цей хлопець заробляв на життя?

— Я чув, що він був хірургом.

Хірург… У Ріццолі це слово викликало особливі спогади. Навіть цього спекотного дня воно вкололо її, ніби крижане вістря. Вона зиркнула на вхідні двері й побачила, що ручку змащено порошком для зняття відбитків пальців. Глибоко вдихнувши, Ріццолі натягнула на черевики бахіли, а на руки — латексні рукавички.

Всередині була дубова підлога і сходи, які піднімалися на карколомну висоту. Крізь кольорове скло вітражного вікна на підлогу ромбами падали різнобарвні промені сонця.

Почулося шурхотіння бахіл — у передпокій ввалився схожий на ведмедя чоловік. Він був одягнений по-діловому, із охайно зав’язаною краваткою, але враження псувалося двома плямами від поту, які розпливалися під пахвами. Під закасаними рукавами ховалися сильні руки, на яких куйовдилися густі чорні волосини.

— Ріццолі? — запитав він.

— Так, це я.

Чоловік підійшов до неї і простягнув руку, але потім опустив, пригадавши, що в рукавичках.

— Вінс Корсак. Вибачте, що в телефонній розмові не зміг розповісти деталей, але тепер скрізь прослушки. Сюди й так уже проповзла репортерка. Сучка.

— Мені казали.

— Слухайте, ви, мабуть, не розумієте, якого біса вас викликали, але я ознайомився з вашими справами за останній рік. Убивства Хірурга. Я подумав, що вам захочеться подивитися.

У неї пересохло в роті.

— Що у вас тут?

— Тіло у вітальні. Доктор Річард Їґер, тридцять шість років, хірург-ортопед. Це його будинок.

Вона подивилася на вітражне вікно.

— Хлопці, тут у вас, у Ньютоні, люксові вбивства.

— Та ні, це все у вас, у Бостоні. Тут такого не повинно траплятися. Тим паче коли йдеться про таку збочену хрінь.

Корсак провів її через передпокій до вітальні. Ріццолі одразу засліпило сонце, яке лилося крізь високе, від підлоги до стелі, вікно на другому поверсі. Тут працювало безліч спеціалістів, але кімната все одно здавалася великою і порожньою — білі стіни й лискуча дерев’яна підлога.

І кров. Хоч би скільки місць злочину Ріццолі бачила, перший погляд на кров щоразу вдаряв по нервах. Тут перерізали артерію, і кров фонтаном вдарила в стіну й лишила слід, схожий на хвіст комети, а потім стікала цівками. Кров із тіла доктора Річарда Їґера. Він сидів на підлозі, прихилившись до стіни, зі зв’язаними за спиною руками і витягнутими вперед ногами. Щиколотки було перемотано скотчем. Голова звисала вперед, затуляючи рану, яка стала причиною смертельної втрати крові, але Ріццолі могла і не дивитися на розсічену шию. Ясно було, що рана глибока й проходить крізь сонну артерію і трахею. Ріццолі добре знала, якими бувають наслідки такої рани, і могла відтворити останні миті за кривавим візерунком на стіні. Із артерії фонтаном виривається кров, наповнюючи легені, жертва хапає повітря через розсічену трахею і захлинається власною кров’ю. На голому торсі чоловіка вже засохли дрібненькі крапельки кривавої мокроти, яку він