Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

на мою користь – це відсутність мотиву. Припустімо, що я намагався підтримувати знайомство з багатою старою пані, сподіваючись дістати трохи грошенят – гадаю, до цього ви й вели, – тож її смерть руйнує всі мої плани.

Адвокат пильно глянув на нього. Тоді підсвідомо повільно повторив свою процедуру з пенсне. І, тільки добре начепивши його на носа, сказав:

– То вам не відомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, у якому ви зазначені як головний спадкоємець.

– Що? – ув’язнений скочив на ноги. Його збентеження було очевидним і природним. – Боже мій! Що ви кажете? Вона залишила гроші мені?

Містер Мейгерн повільно кивнув. Воул знову сів і закрив обличчя руками.

– Ви вдаєте, що нічого не знали про заповіт?

– Удаю? Я не прикидаюся. Я нічого про це не знав.

– А що скажете, якщо я повідомлю вам, що покоївка Дженет Маккензі клянеться, що ви знали про це? Що її хазяйка недвозначно розповіла їй, що консультувалася з вами в цій справі й розповіла про свої наміри?

– Що скажу? Що Дженет бреше! Ні, я надто різко висловився. Дженет – старша жінка. Вона була вірна своїй господині, як сторожовий пес. Я їй не подобався. Вона заздрісна й підозрілива. Я б сказав, що міс Френч звірилася Дженет у своїх намірах, а покоївка або неправильно зрозуміла її слова, або просто була переконана, що саме я й умовив стареньку зробити це. Здається мені, що тепер вона й сама вірить, що міс Френч справді розповіла їй це.

– Ви ж не думаєте, що вона настільки вас недолюблює, що може свідомо про таке брехати?

Здавалося, це вразило, навіть приголомшило Леонарда Воула.

– Ні, це неможливо. Навіщо їй це робити?

– Не знаю, – сказав задумливо містер Мейгерн. – Але, мабуть, вона має на вас зуб.

Бідолашний молодий чоловік розпачливо застогнав.

– Я починаю розуміти, – прошепотів він. – Як жахливо. Я підлестився до неї – адже це так подадуть? – переконав її змінити заповіт, залишити мені свої гроші, а потому прийшов до неї вночі, коли нікого більше не було, і… наступного дня її знайшли мертвою. Боже мій, це жорстоко!

– Ви помиляєтеся, кажучи, що в будинку нікого не було, – сказав містер Мейгерн. – Дженет, як ви пригадуєте, збиралася кудись піти ввечері. Вона й пішла, та повернулася приблизно о пів на десяту, щоб узяти викрійку рукава блузки, яку обіцяла подрузі. Увійшла через задні двері, піднялася нагору, узяла викрійку й знову пішла. У вітальні жінка чула голоси, і хоча не могла розібрати слів, однак присягається, що один з голосів належав міс Френч, а другий був чоловічий.

– О пів на десяту, – задумливо повторив Леонард Воул. – О пів на десяту… – Він скочив на ноги. – Тоді я врятований… врятований!

– Що ви маєте на увазі під «врятований»? – вражено вигукнув містер Мейгерн.

– До дев’ятої тридцяти я вже повернувся додому! Моя дружина це підтвердить. Я залишив міс Френч за п’ять дев’ята й о дев’ятій двадцять уже повернувся додому. Там мене чекала дружина. О, слава Богу, слава Богу! І благослови, Боже, викрійку рукава Дженет Маккензі!

У пориві емоцій він не помітив, що похмурий вираз обличчя адвоката не змінився. Але слова останнього змусили Воула добряче гепнутися з небес на землю.

– І хто ж тоді, думаєте, убив міс Френч?

– Звісно ж, злодій, як і вважали від самого початку. Пам’ятаєте, вікно було виламане. Старенька померла від удару ломом, який знайшли поряд з тілом. Декілька предметів зникло. Якби не безглузді підозри Дженет та її неприязнь до мене, поліція не зійшла б із правильного шляху.

– Навряд чи це він, містере Воул, – сказав адвокат. – Зниклі речі – дрібнички, не варті уваги, які винесли для замилювання очей. А подряпини від злому вікна були непереконливі. Крім того, подумайте про себе. Кажете, що о пів на десяту в будинку вас не було. Хто ж тоді говорив з міс Френч у вітальні? Важко повірити, що вона ніжно теревенила з грабіжником.

– Ні, – сказав Воул. – Ні… – здавалося, що він збентежений і розгублений. – Але, – продовжив чоловік, знов оживившись, – принаймні мене можна виключити. У мене є алібі. Вам треба негайно зустрітися з моєю дружиною, Ромейн.

– Звичайно, – погодився адвокат. – Я б уже зустрівся із місіс Воул, але її немає відтоді, як вас заарештували. Я телеграфував у Шотландію й дізнався, що вона повертається сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно вийду звідси.

Воул кивнув з виразом глибокого задоволення.

– Так, Ромейн усе розповість вам. Боже мій! Який щасливий випадок.

– Перепрошую, містере Воул, але ви дуже кохаєте свою дружину?

– Звичайно.

– А вона вас?

– Ромейн віддана мені. Заради мене вона піде на все на світі.

Він сказав це з таким ентузіазмом, що адвокат трохи занепав духом. Свідчення люблячої дружини – чи матиме це якусь цінність?

– Хтось іще бачив вас о дев’ятій двадцять? Наприклад, покоївка?

– У нас немає покоївки.

– Може, ви зустріли когось на вулиці дорогою додому?

– Нікого знайомого. Частину шляху я їхав автобусом. Можливо, кондуктор пам’ятає.

Містер Мейгерн підозріливо похитав головою.

– То немає нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?

– Ні, але це необов’язково, чи не так?

– Боюся навіть сказати, – квапливо промовив містер Мейгерн. – І ще одна річ. Міс Френч знала, що ви одружений чоловік?

– Так.

– Але ви ніколи не знайомили її зі своєю дружиною. Чому?

Уперше відповідь Леонарда Воула була із затримкою та непевна.

– Ну… не знаю.

– Дженет Маккензі каже, що її господиня вірила, що ви холостяк, і подумувала одружитися з вами в майбутньому.

Воул розсміявся.

– Безглуздя! Між нами сорок років різниці.

– Таке буває, – сказав адвокат сухо. – Факт залишається фактом. Ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч.

– Ні… – знову напруження в голосі.

– Дозвольте сказати, – продовжив адвокат, – що я не можу зрозуміти вашу позицію в цьому питанні.

Воул почервонів, завагався, а тоді зізнався:

– Скажу відверто. Як вам відомо, у мене було скрутно з грошима. Я сподівався, що міс Френч позичить мені трохи грошенят. Я їй подобався, але вона не цікавилася тим, як молода пара ледь зводить кінці з кінцями. Від самого початку я зрозумів, що вона сприйняла як аксіому те, що ми з Ромейн не ладимо й живемо окремо. Містере Мейгерн, мені були дуже потрібні гроші, задля дружини. Я нічого не сказав, дозволяючи старенькій думати, як їй подобалося. Вона вела мову про те, щоб усиновити мене. Мови про шлюб ніколи не було – це, певне, просто бурхлива уява Дженет.

– Це все?

– Так, це все.

Чи пролунала у словах тінь сумніву? Адвокат гадав, що так. Він устав і протягнув руку.