Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

жінки.

— Чому жінки в тебе завжди плачуть?

— Вони, — відповідає, — плачуть за вітром,

який ховався в їхньому волоссі,

плачуть за зібраним виноградом,

від якого терпкими були їхні язики.

І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі,

ні діти з сірниковими коробками,

де лежать золоті скорпіони непослуху, —

ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок —

це отримані нами ніжність та безпорадність,

довгий перелік дарунків і втрат,

занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,

кому довіряєш, як солодко розчаровуватись

у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

Бо є речі примхливі й небачені,

і як би не розфарбовував їх,

виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,

повітря перекипає теплом.

Скільки світла ховає в собі

кожне жіноче горло.

Скільки ховає мороку.

+ + +

Найкраще, що було цієї зими, —

її сліди на першому снігу.

Найтяжче було канатохідцям:

як їм тримати рівновагу

з цими серцями, що тягнуть убік?

Добре було б мати два серця,

можна було б зависати в повітрі,

можна було б тамувати подих,

впритул розглядаючи

зелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими, —

дерева з птахами.

Ворони були схожі на телефонні

апарати, якими користуються

біси радості.

Сиділи на деревах, а дерева взимку,

як жінки після розлучення, —

тепле коріння переплітається

з холодним корінням,

тягнеться в темряву,

потребує світла.

Добре було б

навчати цих ворон співів

і молитов, щоби зайняти їх

бодай чимось мокрими

березневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,

трапилось саме з нами.

«Це все березень, — говорила

вона розчаровано, — це все

тому, що березень:

увечері довго шукаєш

по кишенях рекламні листівки,

на ранок смарагдова трава

росте під ліжком,

гірко й жагуче

пахнучи

м’ячами для гольфа».

+ + +

Влітку

вона ходить кімнатами,

ловить вітер у кватирках,

 мов невправний рибалка,

що ніяк не налаштує

вітрила.

Підстерігає протяги,

ставить на них пастки.

Але протяги говорять їй:

надто ніжні твої рухи,

надто гаряча кров,

з такою витримкою

що ти можеш піймати

в житті!

Надто високо ти

здіймаєш долоні,

ловлячи пустоту.

Все, що вилетіло нам

із рук, — лише порожнеча.

І все, на що

не стає терпіння, —

лише вітер, який літає

над містом.

Сонце в ранковому небі,

схоже на апельсин

у шкільному ранці:

єдине, що має справжню вагу,

єдине, про що думаєш,

коли стає особливо

самотньо.

+ + +

Якби я був листоношею

в її кварталі,

якби я знав, звідки

їй надходять рекомендовані

листи,

можливо, я краще

розумів би життя,

знав би, як воно запускається в рух,

хто його наповнює співом,

хто наповнює слізьми.

Люди, що читають газети,

люди з теплими

серцями, добрими душами,

старіють, нікого про це

не сповіщаючи.

Якби я був листоношею

в цьому кварталі,

я би навіть по їхній смерті

поливав квіти

на сухих балконах,

годував диких котів

на зелених кухнях.

Щоби, збігаючи сходами,

чути, як вона скаже:

листоноше, листоноше,

все моє щастя

вміщається у твоїй торбі,

не віддавай його

молочникам і залізним вдовам,

листоноше, листоноше,

смерті немає

і поза смертю нічого немає.

Є надія,

що все буде так,

як ми захочемо,

і впевненість,

що все сталося так,

як ми хотіли.

Ах, який у неї

гіркий, невагомий голос.

Ах, який у неї

неможливий,

нерозбірливий почерк.

Таким почерком добре

підписувати смертні вироки:

ніхто нічого не виконає,

ніхто ні про що не здогадається.

+ + +

Вона любить ходити босоніж і спати на животі,

щоби краще чути, як нафта рухається під землею,

як народжуються дерева в темряві й пустоті

і вода, підіймаючись, перетікає просто під нею.

Вона знає в цьому місті

адреси всіх прохідних дворів

і маршрути квартирних злодіїв

між підвалами та дахами,

вона вміє ловити повітряних зміїв

і дирижаблі без якорів

з вуличними вартовими й повітряними пастухами.

І