Читати книгу - "Зоряний пил"

зараз я дам вам те, що заборгував за житло. Адже я присягнувся це зробити. Всі мої дари довготривалі: цей належатиме і вам, і вашому первістку, і первістку вашого первістка, незалежно від статі… Цей дар не втратить сили, доки я живий.

— І що ж це таке, шановний пане?

— Мрія вашого серця, пригадуєте? — відповів джентльмен у циліндрі. — Мрія вашого серця.

Дунстан мовчки вклонився, і вони пішли далі.

— Очі, очі! Міняємо старі на нові! — кричала крихітна жінка з-за прилавка, заставленого бутлями і колбами з очима усіх форм і кольорів.

— Музичні інструменти зі ста далеких земель!

— Свистки за пенні! Гудки по два пенні! Церковні хорали по три!

— Випробуйте долю! Підходьте ближче! Відгадаєте простеньку загадку — отримаєте анемону!

— Нев’януча лаванда! Полотно з дзвоників!

— Сни на розлив, по шилінгу за пляшечку!

— Нічні плащі! Сутінкові плащі! Плащі з напівтемряви!

— Мечі долі! Жезли влади! Кільця вічності! Карти талану! Ходіть до нас, сюди!

— Бальзами, мазі, настоянки, трунки!

Дунстан завмер біля прилавка з крихітними кришталевими прикрасами. Він розглядав прозорих тваринок, міркуючи, чи не придбати одненьку для Дейзі Гемпсток. Хлопець обережно узяв кришталеве кошеня завбільшки з великий палець руки. Раптом фігурка блимнула очима, і Дунстан від несподіванки випустив її; фігурка перекрутилася в повітрі і приземлилася на чотири лапи — точнісінько як справжній кіт — опісля відбігла на край прилавка і почала вилизуватися.

Дунстан пішов далі, пробираючись між юрбами людей. Ринок був забитий ущент: тут були всі чужоземці, що з’їхалися до Стіни за останні тижні, а також чимало тутешніх мешканців. Пан Броміос також поставив ятку і продавав місцевим вино і пиріжки — їм, звісно, хотілося скуштувати наїдків і напоїв, що продавали інші учасники ярмарку, але дідусі й бабусі (що колись навчилися цього від своїх дідусів і бабусь), нараяли у жодному разі не їсти ніяких страв, що продавали мешканці Чарівної Країни, не ласувати їхніми фруктами, не пити їхньої води і їхнього вина.

Так було справіку: раз на дев’ять років народ Тамтешнього Краю ставив на цій луці намети; цілий день і цілу ніч тут відбувався Чарівний Ярмарок. У такий спосіб раз на дев’ять років між двома світами встановлювалися торгові відносини.

Тут продавали чари, дива й таємниці; на ярмарок привозили речі, які нікому й не снилися, товари, які навіть уявити важко. «Кому потрібні яєчні шкаралупи, наповнені грозою?», — думав Дунстан. Хлопець перебирав монети, зав’язані у хустинку, і вишукував очима якусь милу недорогу дрібничку на подарунок Дейзі.

Він почув ніжний передзвін дзвоників, ледве помітний у ярмарковому шумі, і пішов на цей звук.

Він пройшов повз ятку, де п’ятеро здорованів танцювали під бентежну музику шарманки, ручку якої крутив сумний чорний ведмідь; пройшов повз іншу ятку, у котрій голомозий чолов’яга в яскравому кімоно, зазиваючи покупців, бив порцелянові тарілки і кидав уламки до казана, з котрого піднімався різнобарвний дим.

Мелодійний передзвін гучнішав.

Діставшись ятки, з якої долинав цей звук, Дунстан побачив, що там нікого не було. Натомість широкий прилавок було заставлено безліччю квітів: дзвіночки прості й круглолисті, наперстянки, жовті нарциси, лілії, фіалки, крихітні яскраво-червоні квіти шипшини, бліді проліски, блакитні незабудки — і ще безліч інших, яких Дунстан не зміг би назвати. Усі квіти були чи то відлиті зі скла, чи то вирізані з кришталю, і при цьому виглядали наче справжні. Саме від них линув цей передзвін, немов відгомін далеких скляних дзвіночків.

— Добридень! — гукнув Дунстан.

— Доброго вам ранку у цей ярмарковий день, — відгукнулася господиня, вистрибуючи з фарбованого фургона, що стояв за яткою. Вона широко всміхнулася хлопцю, виблискуючи білосніжними зубами. Поза сумнівом, вона була з Тамтешнього Краю: Дунстан відразу побачив це по її очах, а також по вушках, що виднілися з-під в’юнкого чорного волосся. Очі в дівчини були фіалкові, а вуха — наче в кицьки, хіба що трохи більш закручені, вкриті ніжною темною шерстю. Вона була досить приваблива.

Дунстан узяв з прилавка скляну квітку.

— Мені дуже подобається! — сказав він. Це була фіалка, вона дзеленчала і співала у його руці. Звук був такий, наче ведеш вологим пальцем по краю келиха. — Скільки коштує?

Дівчина заворожливо знизала плечима.

— Спочатку ціна не називається, — пояснила вона. — Інакше може виявитися, що ви не готові стільки заплатити. Тоді ви підете ні з чим, і ми обоє залишимося біднішими. Тож краще поговорімо про товар, а подробиці купівлі — потім.

Дунстан завмер. Тієї миті повз ятку несподівано пройшов джентльмен у чорному циліндрі.

— Ну ось, — прошепотів він, — тепер я остаточно розрахувався.

Дунстан струснув головою, мовби відганяючи сон, і знову обернувся до юної леді.

— А звідки ці квіти?

Вона впевнено усміхнулася.

— Скляні квіти ростуть у гаю на схилі гори Каламон. Йти туди небезпечно, а назад — узагалі страх.

— А для чого ці квіти?

— Їхнє призначення переважно декоративне і розважальне. Вони приносять радість, їх можна подарувати коханій на знак захоплення, а їхній передзвін тішить вухо. Крім того, у них надзвичайно прекрасно переломлюється світло. — Дівчина узяла дзвоник і піднесла до сонячного променя. Дунстан не зміг не помітити, що колір світла у фіалковому склі значно поступається кольору її очей — і відтінком, і глибиною.

— Бачу, — сказав він.

— А ще ці квіти використовують у магічних заклинаннях. Шановний пан часом не чарівник?

Дунстан похитав головою. Ця юна леді виглядала якось по-особливому.

— Хай там як, — з усмішкою продовжила дівчина, — а вони дуже милі.

Особливим у її вигляді виявився тонкий срібний ланцюжок, який збігав вниз, до ноги, і тягнувся аж до фарбованого фургона. Дунстан запитав про це.

— Ланцюжок? Я прив’язана до ятки, бо перебуваю в рабстві у чаклунки, якій вона належить. Чаклунка впіймала мене багато років тому, коли я гралася біля гірського водоспаду на батькових землях. Їй вдалося заманити мене далеко від будинку. Вона перетворилася на дуже милу жабу, підпускала мене зовсім близько, але відстрибувала ще на крок, щойно я збиралася її схопити. Ось так я й незчулася, як вибігла за межу батьківських володінь. Тієї ж миті чаклунка знову прибрала своєї справжньої подоби й посадила мене у мішок.

— То ви тепер назавжди у неї в рабстві?

— Ні, не назавжди, — усміхнулася магічна дівчина. — Я знову отримаю свободу того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це трапиться на тижні, коли зійдуться два понеділки. Я терпляче чекаю на цей день — справно виконую свої обов’язки, а вільний час присвячую мріям. То що, юний пане, купите в мене квіточку?

— Мене звати Дунстан.

— Дунстан? Архієпископ Кентерберійський? Вам таки пасує це ім’я, —