Читати книгу - "Українська міфологія"

прийдеш через нєдєльку». — «Добре, підходит». Чоловік приїжжає з лісу, довольний день, другий, а на третій зажурився. А жінка підходит да й говорит: «Чоловіче, чого ти зажурився?» А вон говорит: «Е-е-е, жінко, вже я не твій. Вже оно так буду: не чоловік, не женщина». — «А почему?» — «Я чортові яйца продав». Вона каже: «Хо-о-о, а коли він прийде?» Каже — прийде в суботу. — «Хе-е-е! Чоловіче, я не таких обманювала, а чорта тим болєє обману». Приходит субота, жінка каже так: «Чоловіче, одівай мою одежину, зав’язуй хустину на вочі і ставай коло печі, а я — твою і пойду молотить у ток». Чоловік там коло печі горшками тарабанить, коли — чорт у хату: «Жінко, а де ваш чоловік?» — «У току молотить. А чого?» — «Да мені він треба, він же мені яйца продав». — «Да йди до нього, я не знаю…» Той пріходит: «Ну, — ка’, — то шо? Оддавай яйца». А вон говорит: «Да ти шо? Вже ж такий чорт приходив, як ти. Да то не ти був?» — «Ні! (А в його жінки якраз місячка була.) Да неправда!» — «Да подівісь: тільки дірка осталась і кров тече»… Скидає штани, стає раком. Як подивився чорт: «О, — говорит, — хто ж то був? То мій брат, наверно, пудслухав, як ти продавав мені яйца, да прийшов да забрав». Оттак жінка обманула чорта».[60]

Іноді чорт виявляється не таким простакуватим. Якщо з ним не розрахуватися, то вся його допомога зведеться нанівець: «Колись чоловік іде, да каже: «Хай би чурт помуг снопув наносить мені у клуню». А чорт іде ззаду да каже: «Поможу, поможу». А той чоловік же ж не бачить його, бо воно ж невідіме. Як вун приходить уранци до клуні — повна клуня снопув. Наносив чорт. На другу нуч приходить: «То заплати мні, я ж тобі наносив снопув». А той ка’: «Ну шо я тобі заплатю?» А той: «Ну як шо? Я тобі трудивса, то ти мні заплати. Давай, шо в тебе є». А той ка’: «Нема в мене ничого, я тобі не заплатю». Ну, той забравса чорт та й пушов. А чоловік того дня не пошов в клуню. На другий день треба вже йти в клуню. Як він приходить — повна клуня голля. Чорт наносив».[61]

Колоритною є відома оповідка про те, як чоловік попік чорта. В одному з таких текстів звучить слово «пéку» як імовірний каламбур зі словами «пекло», «пекельник»:

— «Один дядько пас коні. На патичок насадив сало і жарив собі на огнє. Воно прийшло в шляпі. Настригнуло жабу і давай тоже жарить. І говорить: «Ти їси, і я єм!» Так не по-человеческі говорить, знаєш. А той дядько взяв головешку да тако наодмах як дав… «А-а-а! — закричало на весь лєс. — Догадавса! Іще бий!» А дядько його не вдарив. А єслі б вдарив його другий раз, воно б його рознесло. А послє: «А-а-а! Догадавса!» — і вихор знявса і полетєв».[62]

— «Нанизав сала, тако прутик із берези вирізав. Тіки із берези, то нічим ни вуняє. Та й пече кувалок. Статок (худобу — В. Г.) пасе мо’ то так. Пече. А він прийшов. Сів. І наткнув жєбу собі на ломаку. І тоже пече: «Ти пéку, і я пéку, ти пéку, і я пéку». Ну а той хазяїн вже напік те сало добре, та як мазнув його тим салом — то так закрутило, і нічого не всталосьо».[63]

— «Косили сіно, і дядько встався ночувати. Він зробив будочку і себі став… Вже дванадціть годин, косив пізно, — і він розложив вогнóще, сковородку взєв (вже вин там тиждень косив), і вин став сало жарити, і, ка’, приходит — такий мужчина, і наткнув на ружок жебу, і ка’ на йогó: «Ти пекімé, і є пекімé». Той дядько дивиця, ка’, здаєцця, шось то не то… Ете сало добре шкверчит, а він знов ка’: «Ти пекімé, і є пекімé». Вин баче, тогó… А вин як взєв ту шковорóдь — та й йому в вічи, — то як пушов, то ліс трущив. Ето нечисте було. О».[64]

На Західному Поліссі виявлено окрушини народного оповідання про те, як диявол спокушає людей у церкві: «Як хтось в церкві стоїть і сміється, то диявол на волячій шкурі то записував»,[65]«Диявол витягає шкуру і пише, такуво коровлячую, і пише, но шо ти заробила в церкві — би законно стоєла, Богу молилася».[66]

Повний варіант цього оповідання зафіксовано на Бойківщині: «Раз прийшов світий чоловік у церкву. І чорт прийшов з воловов шкіров. Прийшов та й на тій шкірі почав гріхи людські писати. Бо то ж люди добре служби не слухают та й тим грішат. Нóхто його не видит, ні піп, нóхто, лиш той святий. Та й писав-писав — шкіра закінчилася, той ся впер та й натíгат ту шкіру, ’би, може, ше шо записати. Та й так ся нáпнув, шо аж перднув. А святий то ввидів та й ся зáсміяв. І от — якраз ше на стіки натігнýв, шо ше й того світого записав. А йму не треба було нічого, йму тільки треба було їдного того світого, шоб він ся зáсміяв».[67]

Чорти також нібито оберігають від людей приховані скарби: «Це в нас один був, і казав, шо ото в нас за рєчкою таке озеро є, і туди кинули теє золото. Хто-то пошов, багром тяг і оддер шкеберу з тогó. Льог спать, коли приходить. Да каже — ти його там клав? Іди і прибий ту шкабéру. То вун пошов, мусив прибити. А там один пошов туди ж того золота взять. Да й узяв. До воно його в нóчи пов’єсили. Чорти. А тепер там є золото, да пупребуй його взять…»[68]

Ще один широко відомий в Україні сюжет — як «нечистий» у подобі парубка зводив дівчину. Мати зауважила, що донька марніє на очах, і потайки вплела їй у косу тою (аконіт) і руту (в інших варіантах це також одолян, марена, відкасник, безвершник тощо). Під час чергової зустрічі залицяльник не зміг приступити до дівчини й почав вимагати, щоб та зняла обереги. Вона, однак, не знайшла їх. Коли вже мали співати півні, «наречений» із жалем промовив: «Ех! Якби не рута й тоя, була б ти, дівчино, моя», — і