Читати книгу - "Золотошукач"

і зла. Все, що я відчуваю в ту мить, усе, що бачу, мені здається вічним. Я ще не знаю, що незабаром усе це зникне.

Ще є голос Мем. Це все, що я знаю про неї зараз, це все, що від неї зберіг. Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, книжки, які вона читала, аби не потьмарити її голос. Хочу його чути повсякчас, як тих, кого любиш і чиє обличчя більше не впізнаєш, її голос, лагідність її голосу, де є все — тепло рук, запах волосся, її сукня, світло, кінець дня, коли ми з Лаурою приходимо на веранду, серце ще калатає від біганини, а вона вже починає навчання. Мем говорить дуже тихо, дуже повільно, а ми слухаємо і думаємо, що розуміємо її. Лаура розумніша за мене, Мем повторює це щодня, каже, що вона вміє ставити запитання тоді, коли треба. Ми по черзі читаємо, стоячи перед Мем, яка гойдається у своєму кріслі-гойдалці з чорного дерева. Спочатку читання, потім Мем опитує з граматики, відмінювання дієслів, узгодження дієприкметників та прикметників. Затим ми разом розповідаємо зміст щойно прочитаного, слова, вирази. Мем старанно ставить запитання, із задоволенням і тривогою я слухаю її голос і боюся розчарувати її. Мені соромно, що я не так швидко, як Лаура схоплюю, мені здається, що я не заслуговую цих миттєвостей щастя, ніжности її голосу, її парфумів, передвечірнього світла, яке випромінює її погляд і мова, від чого золотом виблискують будинок і дерева.

Ось уже рік нас навчає Мем, тому що у нас нема іншої вчительки. Раніше, я ледве це пригадую, була вчителька, яка тричі на тиждень приїздила з Флореаля. Але поступове зубожіння батька вже не дозволяє нам такої розкоші. Батько хотів віддати нас до пансіону, але Мем сказала, що ми з Лаурою ще надто малі. Отож вона сама щодня займається нашою освітою — вечорами, іноді вранці. Вона навчає нас тому, в чому ми маємо потребу: письму, граматиці, трохи рахуванню і Святому Письму. Батько спочатку сумнівався в якості такої освіти. Але одного дня Жозеф Руаяль, перший вчитель у Королівському коледжі, подивувався нашим знанням. Він навіть сказав нашому татові, що ми випереджаємо наш вік, і звідтоді батько цілком змирився з нашим навчанням.

Однак я не зміг би сказати і сьогодні, чим насправді було те навчання. Ми, батько, Мем, Лаура і я, жили тоді замкнено у нашому власному світі в урочищі Букан, обмеженому на сході рваними вершинами Труа Мамель, на півночі — безмежними плантаціями, на півдні — пустирями Чорної річки і на заході — морем. Вечорами, коли зимородки стрекочуть на великих деревах у саду, лунає лагідний і молодий голос Мем, яка збирається диктувати поему або читати молитву. Що вона каже? Не знаю. Зміст її слів зник, як і крики птахів і шум вітру з моря. Залишається тільки музика, тиха, легка, майже невловима, вона зливається зі світлом на листі дерев, тінню на веранді і вечірніми пахощами.

Я слухаю її не стомлюючись. Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок. Іноді стежу очима за польотом шпаків, ніби їхній переліт між деревами до гірських схованок міг пояснити наш урок. Час від часу Мем повертає мене на землю, повільно промовляючи моє ім’я, так, як це вміє робити тільки вона, так лагідно, так повільно, що я перестаю дихати:

— Алексісе?.. Алексісе?

Тільки вона і Дені називають мене цим ім’ям. Інші кажуть Алі, можливо тому, що Лаурі першій це спало на думку. Батько нікого не називає на ім’я, окрім Мем, я це чув раз чи двічі. Він лагідно казав: Анно, Анно. А я тоді подумав, що він каже — «ангел».

Або може він справді казав «ангел» ніжним і серйозним голосом, яким він розмовляв тільки з нею. Він дуже кохав її.

Мем була надзвичайно гарна в той час, я не зміг би сказати, наскільки вона була вродливою. Я чую звук її голосу й одразу згадую про те вечірнє світло у Букані на веранді, оточеній бамбуком, про небо, в якому ширяють зграї зимородків. Гадаю, що чарівність тієї миті йшла від неї, від її густого кучерявого волосся брунатно-рудого кольору, яке відбивало найменші лелітки світла, від її блакитних очей, від її ще по-дитячому повного юного обличчя, від її видовжених зап’ястків піаністки. У ній стільки спокою, простоти, стільки світла! Я нишком дивлюся на сестру Лауру, яка дуже прямо сидить на стільці, обпираючись зап’ястками на край столу перед підручником з арифметики і чистим зошитом, який вона притримує пальцями лівої руки. Вона старанно пише, голова трохи нахилена до лівого плеча, густе чорне волосся затуляє один бік її індіанського обличчя. Вона не схожа на Мем, між ними нема нічого спільного, але Лаура дивиться на неї своїми чорними, блискучими, наче камінці, очима, і я знаю, вона відчуває таке саме хвилювання, що і я, той самий вогонь. Вечір від того ще довший, золоте світло сутінок непомітно опускається над садом, відносячи удалечінь крики робітників на полях, гамір запрягів на дорогах з тростиною.

Щовечора — інший урок, вірш, казка, нова задача, але сьогодні мені здається, що це триває той самий урок, який переривається гарячими пригодами вдень, блуканням на березі моря чи нічними мріями. Коли це все було? Мем, схилившись над столом, пояснює арифметику, розкладає перед нами купки квасолі. «Три тут, я забираю дві, буде дві третіх. Вісім тут, я відкладаю вбік п’ять, буде п’ять восьмих… Десять тут, я забираю дев’ять, скільки буде?» Я сиджу перед нею, дивлюся на її довгі витончені пальці, кожен з яких я так добре знаю. Вказівний палець лівої руки дуже міцний, і середній, і підмізинний, оточений тонкою золотою шляркою обручки, стертою водою і часом. Пальці правої руки більші, грубіші, не такі тонкі, а мізинець, який вона вміє підіймати дуже високо, коли інші пальці бігають по клавіатурі зі слонової кістки, раптом із силою видобуває різкий звук.

«Алексісе, ти знову не слухаєш… Ти ніколи не слухаєш уроків з арифметики. Ти не зможеш вступити до Королівського коледжу». Вона це каже? Ні, я не думаю, це Лаура вигадує, вона завжди така старанна, така сумлінна в рахуванні квасолі, у такий спосіб вона засвідчує свою любов до Мем.

Я надолужую на диктантах. Цю пообідню пору я люблю найбільше, коли, нахилившись над білим аркушем зошита, тримаючи в руці ручку, чекаю, коли зазвучить голос Мем, вигадуючи одне за одним слова, дуже повільно, наче даруючи їх нам, наче малюючи