Читати книгу - "Садівник з Очакова"

з бутербродом. Гляди, й балакучішим стане…»

«Дарницький» хліб, привезений напередодні, за ніч не зачерствів. Олена Андріївна завжди клала хліб у целофановий пакет. Ігор відрізав дві грубих скибки. По-селянськи щедро намастив маслом і по шматку докторської ковбаси зверху поклав. Бутерброди — на тарілку, в другу руку — кружку чаю.

Двері в сарай були зачинені. Ігор не пам’ятав, чи зачинив їх вчора увечері. Про всяк випадок постукав. Ніхто не відповів.

Залишивши кружку з чаєм на порозі, Ігор зайшов всередину. Все було, як учора. Степан не повертався.

Прихопивши з порогу чай, Ігор зачинив за собою двері й зупинив погляд на наплічнику садівника. Дивний, незвичний напівморок приміщення — світло сюди потрапляло лише крізь невелике віконечко справа від дверей — створював таємничу атмосферу. Звісно, можна було клацнути вимикачем і насолоджуватися бадьорим світлом стоваттової лампочки, яка звисала зі стелі. Можна було й настільну лампу принести — три розетки забезпечували вільний доступ до електроенергії. Все тут було пристосовано для комфортної роботи електричними інструментами. Та й самі інструменти лежали і на етажерці, й у двох дерев’яних ящичках.

Проте Ігору більше подобалась атмосфера таємничості. Може, тому, що Степан так таємничо зник, дізнавшись, що наколоте на його передпліччі? А може, тому, що незважаючи на зникнення садівника, частина таємниці ще була присутня десь поряд і можна було спробувати її відшукати. Тільки де? Може, в наплічнику?

Ні, Ігор не міг взяти і витрусити все з наплічника на бетонну долівку чи на старий хідник. Гарне виховання змушувало його поважати будь-яку приватну власність: і рухому, і нерухому, і навіть стрибаючу і гавкаючу, як-от сусідського пса Барсика. Але цікавість, стійка і нездоланна, притягувала погляд Ігора до цього напівпустого брезентового наплічника. До того ж, наплічник не був застібнутий, хоч і мав для цього два ремінці.

Врешті Ігор обережно зазирнув усередину, але не зміг нічого роздивитися. Вмикнув світло і знову зазирнув до наплічника. Там, на дні, лежала коробка із зображеною електробритвою, а збоку якесь шмаття, шкарпетки, кеди.

На мить прислухавшись до зовнішнього світу, Ігор витягнув з наплічника картонну коробку і обережно відкрив. Там справді лежала старомодна електробритва разом з інструкцією і набором круглих ротаційних лез. Ігор покрутив бритву в руках. Його здивувало, що Степан ще й досі користується таким антикваріатом. Але, з іншого боку, Степан і сам, у порівнянні з Ігорем, також був «антикваріатом», не надто яскравим, типовим представником минулого, двадцятого століття. Такі люди завжди консервативні й люблять зберігати те, до чого звикли з молодості.

Кладучи бритву назад в коробку, Ігор помітив на дні якийсь папірець, що визирав з-під книжки- інструкції. Підняв пальцем інструкцію і витягнув поштовий конверт — також з минулого століття. На жирному штампі біля поштової марки легко читалася дата: «19.12.99».

Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло і вийшов.

Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.

Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.

— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.

— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!

— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.

Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.

— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.

— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!

Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!

І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.

Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.

— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.

— А ти куди? — поцікавився син.

— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.

Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»

Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.

Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.

Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.

Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.

По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.

Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.

Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.

Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.

Ігор поволі допив «три в одному» і також пішов додому. Ідучи, пригадав, що залишив в сараї канапки з ковбасою і кружку з чаєм. Чай, звісно, давно вистиг. Він зараз свіжого заварить і Степану занесе. А бутерброди — що з ними за годину-другу станеться?! Головне, щоб миші не з’їли!

За двадцять хвилин Ігор з кружкою гарячого чаю постукав у двері цегляного сараю.

— Чого стукаєш? — здивувався, відчиняючи, Степан. — Ти ж тут господар, а не я!

Але чаю зрадів. І канапки з’їв, плямкаючи від задоволення.

— До