Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

називається тактика.

— А чому граф Моєкало-Недамкало силою не одбере у князя Дражнила-Насміхальського принцесу? У нього ж стільки воїнів!

— От! «Чому-чому»! Бідні твої тато з мамою. Чомукало! — майже роздратувався Дон. — Тому що граф не хоче сваритися з Дражнилом-Насміхальським. То такий вреднюга, що будь-кого засміє-задражнить на увесь світ.

Грайлик не питав більше нічого.

РОЗДІЛ VI

Вежа-здоровежа. Несподіванка перша.

Несподіванка друга. Якцетак

Їхали вони, їхали. Полями, перелісками, на гори піднімалися, у долини спускалися.

Нарешті виїхали на високий пагорб.

Бачить Грайлик — у долині вежа стоїть. Височенна. Справді вежа-здоровежа. Кам’яна. Стіни глухі. Дверей не видно. Тільки на самісінькому вершечку маленьке віконечко. І ніде нікого.

Спустилися вони з пагорба.

— А де ж варта? Охорона? — пита Грайлик.

— Поїхала обідати.

— І кинула об’єкт? — здивувався Грайлик.

— А що тому «об’єкту» буде? Звідти втекти можна, тільки маючи крила.

— Справді,—погодився Грайлик, дивлячись, як високо над землею те маленьке віконечко. — А як же туди принцесу затягли? Дверей, я бачу, нема.

— Драбину приставляли.

— А де вона?

— У секретному місці лежить. Та я те місце знаю.

— Звідки?

— Справжній лицар мусить бути не лише відважний та благородний, але й кмітливий. Я ж тобі казав: головне — це інформація. — Дон спішився, підійшов до кущів і почав тягти з них драбину. Довго тяг, бо драбина була довжелезна. Витяг, почав приставляти до вежі. Довго приставляв, бо довжелезну драбину швидко до вежі-здоровежі не приставиш.

Аж от досягла драбина самісінького віконця.

— Давай, швидше лізь, — кивнув Дон Грайликові.— Бо охорона вже перше з’їла, друге їсть. Скоро за компот візьметься. Не встигнемо — буде непереливки.

Поліз Грайлик угору.

Лізе, а сам думає: «Це добре, що принцеса дівчинка, а не доросла. Що б я з дорослою робив?.. Яка хоч вона? Чи схожа на Співалочку з нашого двора? Добре, якби була схожа. Якщо вже на когось має бути схожа принцеса, то, звичайно ж, на Співалочку. Не на плаксійку ж Лялечку або ябеду Наталочку».

Чим вище лізе Грайлик, тим холодніше йому під серцем. Вниз і не дивиться. Бо як глянеш, то й у голові замакітриться, і руки за щаблі не втримаються.

Високо!

Але Грайлик лізе й лізе вгору.

Аж от і віконце.

Зазирнув Грайлик.

Темно й тихо. Нічого не видно. І не чуть.

— Алльо! Принцесо! Алльо! — покликав Грайлик. У відповідь — ані звуку.

Придивився, вигострив око Грайлик. Бачить, щось у кутку темніє.

«Може, знепритомніла, бідненька. Погано їй стало».

Поліз Грайлик усередину.

Та тільки ступив на кам’яну підлогу, як — гур-гуррр! — загримотіло знадвору і закричав-загаласував хтось унизу.

Обернувся Грайлик, визирнув — а нема драбини і внизу нікого, тільки чуть якийсь галас за рогом.

«Ой! Сторожа повернулася!.. Дон з ними б’ється!..»

Та галас за рогом враз ущух.

Минула ще хвилина-друга… І з-за рогу вийшов дебелий вартовий з довгим списом, на кінці якого був маленький чорний прапорець. Глянув угору, посварився кулаком і вищирився злорадо:

— Ги-ги-ги!..

Серце Грайликове обірвалося і полетіло у холодну прірву.

Глянув у куток, де щось темніло. То лежала купа якогось дрантя. Принцеси у вежі не було.

Грайлика охопив розпач.

«Невже обдурив Дон?! Невже він заодно з усіма тими Хочукалами-Недамкалами?! Чи вони його полонили, перемогли? Так чи так, але я у пастці. Догрався! Дофантазувався!.. То що ж — сидіти тепер у вежі-здоровежі й кукати? Крил собі навіть у казці я не пришию. От уже!.. Хоч бери й повертайся, так нічого й не зробивши лицарського, назад додому, у квартиру в новому мікрорайоні, де мама варить обід, а тато пише дисертацію. Ні! Нащо тоді було й починати. Ні!»

Впертий був хлопець Грайлик.

Але становище в нього зараз кепське.

Сонце зайшло. Наближався вечір.

Уже й того дрантя у кутку не видно. У вежі стало темно, як під ковдрою.

«Що ж це робиться? — думав Грайлик. — Так я ніколи й не стану лицарем, як отут сидітиму. Треба негайно щось придумувати, а то…»

І раптом у віконце знадвору хтось зазирнув — голова кругла, очі світяться.

І зуби у роті світяться. Але не страшно, а прйвітно, усміхнено.

— Добрий вечір! — голос м’який, лагідний.

— Здрастуйте! — сказав Грайлик. Глянув і здригнувся: драбини під вікном так і не було.

— А… а на чому ви стоїте? — спитав здивовано.

— Ні на чому, — весело відповів той. — Просто собі стою та й усе.

— Як це так? — ще більше здивувався Грайлик.

— А отак.

— А… а хто ви?

— Якцетак. Ти ж сказав. Інопланетянин я. З далекої галактики.

— Що?! Не може бути.

— Чому?

— Тому що у середньовіччі інопланетян не могло бути. Тоді ще навіть тролейбусів не було, не те що інопланетян.

— Тролейбусів не було, а інопланетяни були. Тато колись казав. Ти що — забув?.. Про інопланетян навіть у древніх літописах згадки є.

— А-а… Точно, — згадав Грайлик. — Була така розмова. Коли тато у газеті про чергове НЛО прочитав і з мамою сперечався. Мама у ті НЛО не вірила, а тато вірив і доводив, що про інопланетян писав ще давньогрецький історик Геродот,

— А ви мене можете виручити з цієї дурної здоровежі? — спитав Грайлик.

— А чого, ти думаєш, я прилетів? — усміхнувся інопланетянин Якцетак.

— Ну тоді… будь ласка!

— Будь ласка! — Якцетак узяв Грайлика на руки й полетів.

— Отуди! — сказав Грайлик, показуючи на кущі під пагорбом, де вони спішилися з Доном. — Там мій кінь. А як ви все-таки пересуваєтесь?

— Дуже просто. Як усі астронавти. За допомогою ракетних двигунів.

На ньому був скафандр, дуже схожий на середньовічні лицарські лати. Грайлик із заздрістю дивився на нього.

— Ну, а де ж твій кінь? — спитав Якцетак, коли вони плавно приземлилися у кущах.

— А от!

— Так це ж звичайний віник.

— Правильно. Поки я на нього не сів, це звичайний віник. А як сяду…

— Ти диви! Справд'! — вражено розвів руками Якцетак. — У нас на планеті такого нема. Прогрес!.. Недарма ти намірився визволяти принцесу Шах-Шароню.

— А звідки ви знаєте?

— Що б це був за інопланетянин, який не знає таких простих речей. Може, допомогти?

— Ні! Не треба! Що б це був за лицар, який не може сам врятувати принцесу.

— Молодець! Правильно міркуєш. По допомогу треба звертатися лише тоді, як уже безвихідь.

— Ви тільки скажіть мені, якщо ви вже так усе знаєте, де зараз принцеса?

Інопланетянин Якцетак розвів руками й скрушно похитав головою:

— На жаль, не можу цього сказати. Знаю тільки, що у Дражнила-Насміхальського її нема. І Дражнило-Насміхальський дуже гнівається, бо сам не знає, хто перехопив у нього принцесу.

— То що ж робити? —