Читати книгу - "Приватне доручення"

утік в Німеччину, де привернув до себе увагу однієї з західних розвідок. Омелько, він же «Еней», успішно виконав кілька завдань свого нового начальства і був «командирований» на навчання до вищої шпигунської школи, де спеціалізувався, як залізничний диверсант. Там же він став «Глухонімим».

Несподівано, це було місяців півтора тому, його сповістили що вище відомство більше не потребує послуг «Глухонімого» і що він може йти собі, куди завгодно. Омелько розгубився. Він знав, що людей його професії не звільняють з «роботи». Безробітний шпигун і диверсант найчастіше потрапляють в морг, як «жертви вуличного руху» чи ще якоїсь катастрофи. Але коли б навіть його і залишили в спокої колишні господарі, то й тоді становище Зенуса було б безрадісним: заощаджень він не мав, щоб оплатити своє далеко не скромне існування.

Через кілька днів після цих подій Зенус Омелько зустрів у ресторані, де він мав звичку обідати, знайомого викладача диверсійної школи Джеремі Вейла. Вислухавши Омелька, той пообіцяв йому допомогти, Зенус мало вірив цим обіцянкам і тому був немало здивований, коли в один з недільних днів Джеремі Вейл заїхав за ним на величезному «Кадільяці» і за півгодини познайомив з представником крупної іноземної фірми Реверсом.

Високий, худорлявий, з карими пильними очима Реверс справив на Омелька враження багатої ділової людини. Темний, не дуже новий, елегантний костюм, стримана манера розмовляти і рухатись багато про що свідчили. Ця людина добре знала світ і найбруднішу, зворотну медаль життя. Найбільше вразили Омелька руки Реверса — тонкі, білі, з дбвгими пальцями. Вони допомагали їх власникові викладати свої думки: то постукували нетерпляче по бюро, то широким помахом запрошували до столу.

Реверс тактовно поцікавився фінансовими справами Зенуса — і відразу ж запропонув йому пристойну суму в доларах за виконання одного приватного доручення. Реверс підкреслив: саме приватного. Про суть цього доручення не став докладно говорити. Завдання Зенуса, надзвичайно чітко і доступно викладене Реверсом, полягало в тому, щоб перейти радянський кордон в районі Карпат, розшукати в Стопачах лісника Романа Ярему, який і зв'яже Омелька з його майбутнім «Начальником». От і все. Пароль для Яреми: «Я Зінченко із лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк вчора порубали». Відповідь: «Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?» «Ні, попутною машиною».

Хто такий «Начальник», де він з якою метою йшов Омелько в Радянський Союз — про це йому Реверс нічого не сказав, а Омелько мав немалий стаж в своїй професії, щоб допитуватись, Зброю ї вибухівку — пістолет, три обойми до нього, дві портативні шин в коробках від цигарок «Казбек»— все, з чим спорядили його в дорогу, Омелько встиг заховати у лісі ще до того, як його затримав Іванцов.

* * *

Про все, що сталося, полковник Кулемін терміново повідомив Москву. Це було 7 липня.

Ввечері того ж числа один з наступників голови Комітету державної безпеки викликав до себе генерала Степаничева.

Вони сиділи вдвох у величезному кабінеті, схожому на невелику залу для засідань. До великого письмового столу, впритул, перпендикулярно, був приставлений інший — вузький та довгий, і двома рядами стільців, На зеленому сукні біліли чисті блокноти, а з пластмасових стаканчиків стирчали, як списи, грифелі кольорових олівців.

Сиділи один проти одного в глибоких кріслах з пологими спинками, що були покриті товстим коричньовим плюшем. Лампи вгорі були погашені. Лише на столі під матовим абажуром горіла велика лампа.

Спершу говорили про поточні справи, Степаничев не розумів, чому начальство гає час. Та ось розчинилися масивні двері, оббиті чорним дерматином, і ад'ютант простягнув Степаничеву кілька десятків листків ї машинописним текстом. Він почав читати. Коли годинник пробив одинадцять мелодійних ударів, Степаничев гортав останні сторінки, Справа, з приводу якої він був викликаний, з прочитаних матеріалів уявлялася йому досить невиразно.

Насторожував трюк з «приватним дорученням». Зрозуміло, що ворожа розвідка розробляє масштабну операцію, якщо навіть перед власною агентурою намагається приховати свою роль в ній. З цього погляду показовий той факт, що такий «номенклатурний» диверсант, як Омелько — «Глухонімий», переправлений за кордон без самостійного завдання. Тоді що ж за постать його начальник? Чи він тут, в наших тилах, і чекає лише на сигнал, чи буде переправлений з заходу? Його поява, слід чекати, стане лакмусовим папірцем: проявлять себе старі, добре законспіровані гнійники колишнього бандерівського підпілля, що причаїлося в західних областях України. Очевидний і район, де вони діятимуть, — Прикарпаття, Карпати. Адже саме там введені в гру лісник Ярема і саме туди посланий Омелько.

— Ось який все це має вигляд, Юрію Кириловичу. — Генерал дістав цигарку і за кілька затяжок розкурив її.— Як бачите, фактів і здогадів майже однакове число.

Жилавою, трохи набряклою рукою Степаничев розвіяв димок і глянув у очі співбесідникові.

— У нас в селі жив колись одноногий коваль. Золота людина. Все говорив, що з підкови і леміш можна викувати. Як? — Здогад потрібен. Розум, мовляв, без вигадки і гроша не вартий.

— Ну що ж, віддаємо вам всі факти й здогади, якщо так, — посміхнувся заступник голови і, відставивши крісло, звівся. — Є рішення призначити вас, Юрію Кириловичу, керівником особливої опергрупи Комітету. Візьміть офіцерів з свого відділу. Хай вилітають разом з вами. На місцях, якщо в цьому буде необхідність, залучайте працівників обласних управлінь, міліцію і прикордонні війська. Не забувайте, звичайно, про зв'язок з нами. Ну, й… бережіть себе.

Вони потиснули один одному руки, як уже не раз бувало в цьому кабінеті, і генерал Степаничев вийшов.

8 липня, ледь світанок доторкнувся до високих непорушних хмар, пасажирський літак з Москви доставив в одне з крупних міст, недалеко від Карпат, оперативну групу Степаничева. Генерал вийшов з літака. Морозно повівши плечима, він подивився на рожевозелені гори, звідки сповзав холодок ночі. У вушах потріскувало від різкої зміни тиску, — здавалося, що вони набиті ватою. Хотілося широко, до хрусту, позіхнути, щоб позбутися дратівливої глухоти і шуму. Брезкле, посіріле від недосипання обличчя Степаничева було похмуре. Ноги, немов чужі, непевно переступали по низькій побурілій траві, Треба було підтягнутися.

Генерала зустрічав начальник місцевого обласного Управління і моложавий полковник-авіатор. Вони були трохи схвильовані, і Степаничев зрозумів, що і новини. Сіли в машину.

Полковник кинув шоферу:

— В Управління.

— Розповідайте, — кивнув генерал авіаторові— Бачу, що не терпиться. Але спершу відчиніть віконце. З вітерцем краще та й диму менше. Та ні, куріть, куріть, куди вас подінеш, запеклих! Якщо кидати, то назавжди, а не випадку ради.

Льотчик двічі глибоко затягнувся, викинув недокурок і всівся якомога зручніше.

— Вночі, о 2 годині 51 хвилині, — почав