Читати книгу - "Пригоди Румцайса (на украинском языке)"

раз за разом нагадував Фріцеку:

— Як тільки заграє, миттю зачиняй двері!

Але й Румцайс на майдані не сидів склавши руки. Послав він пташку, щоб усе гарно роздивилася. Пташка тричі облетіла замок, усе побачила та розповіла Румцайсу, яку ж пастку приготував пан князь. Подумав-подумав Румцайс та й зметикував, що йому треба робити.

Обережно відкрив він скриньку з бджолами та наказав: “Жих!”

 Бджоли зібралися в рій та полетіли прямо до замка.

Потім зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку, якою він був зав'язаний. Тонкою цвірочкою потягнувся звідти блакитний вітерець. Вказав йому Румцайс на замкову башту, і вітер полетів прямо до відкритого вікна.

На той час пан князь за завісою вже притоптував ногою від нетерплячки. І раптом щось як засвистить: "Фіть!"

Це заграла сопілка у кімнаті, бо в неї подув блакитний вітерець.

— Фіть! Фіть!

Чим далі, тим голосніше грала сопілка.

— Фіть! Фіть! Фіть!

Пан князь визирнув із-за завіси та закричав на Фріцека.

— Як це Румцайс може грати на сопілці? Адже він не йшов по намальованій доріжці!

— Коли цього не знає сам пан князь, то звідки мені знати? — відізвався з-за дверей лакей Фріцек.

— Піду погляну, — сказав пан князь та побіг до кімнати, щоб дізнатися, що ж відбувається з сопілкою.

У ту ж саму хвилину у передпокій влетіли бджоли, закружляли, знайшли Фріцека та кинулися прямо до нього. З переляку лакей Фріцек заскочив слідом за паном князем у кімнатку та миттєво зачинив за собою залізні двері, щоб бджоли не змогли залетіти за ним.

Ручки на тих дверях не було, а замок був аж з Фландрії. Тому цих двох навряд чи скоро хтось випустить.

Румцайс полегшено зітхнув за басейном. Відпустив він пташку з клітки, вітер повернув у небо і дочекався, поки бджоли повернуться в його бороду. Потім по імператорській дорозі пішов додому до Ржаголецького лісу.

4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень

 Румцайсова печера знаходилася так далеко у Ржаголецькому лісі, що навіть збирачі ягід ніколи туди не доходили. І коли ставало Румцайсу самотньо і хотілося з кимось поговорити, йшов він до струмка та розмовляв зі своїм відображенням.

— Румцайсе, — каже він якось своєму відображенню, — одному сумно, а вдвох було б веселіше. Потрібно тобі знайти собі якусь дівчину, що б вела твоє господарство. І поспіши з цим, поки твоя борода ще рівно підстрижена.

 — Що ж, займуся цим прямо зараз, - відповіло йому із струмка відображення.

Потаємними стежками прийшов Румцайс майже на самий край Ржагольця, де на перехресті стежок ріс великий дуб. Вибрав Румцайс на ньому найбільшу гілку, що тягнулася прямо до сонця, виліз на неї, простягнув руку до неба та відломив у сонця два тонких промінця. З цих промінчиків сплів він сонячний перстень. Це був незвичайний перстень: на світанку він починав сяяти, а коли ввечері сонце сідало — згасав.

Дочекався Румцайс полудня, щоб перстень засяяв найяскравіше, та поклав його на перехресті лісових доріг. А сам сів поруч і давай розчісувати свою бороду гребнем для брусниць — аби було приємно на нього подивитися.

Аж раптом защебетала на дереві сойка: “Вже йдуть! Вже йдуть!”

І дійсно, по лісовій дорозі йшли дві їчинські дівчини. Обидві були дуже охайні, хоча і кожна по-своєму. 

У однієї були чорні коси та білі руки; у іншої ж руки булі засмаглі на сонці, а волосся — кольору недостиглого жита. Першу звали Анкою, а другу — Манкою.

Першою побачила сонячний перстень Анка. Вона відразу його схопила, вдягла на палець та швиденько підрахувала, що змогла б за нього виручити не менше дванадцяти дукатів.

А тут і Румцайс вийшов із заростей.

— Перстень тепер у тебе, — каже він, — але ж це обручка. Отже разом з ним ти повинна взяти і мене.

— Чому б і не взяти — відказала Анка. — До гарного перстенька візьму і розбійника.

— Гаразд, — кивнув Румцайс, — ходімо, відразу покажу тобі моє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. Друга дівчина, Манка, йшла за ними слідом, тримаючись трохи віддалік — щоб не заважати.

Коли вони прийшли до печери, Румцайс зупинився і показав:

— Оце і є мій замок.

Анка освітила печеру сонячним перснем.

— Щось небагато речей я тут бачу, — невдоволено сказала вона. — Тільки біля стіни стоїть якась скриня; може в ній буде трохи багатства?

Забігла Анка у печеру — та й до скрині. А в ній лежала тільки порожня шкіряна торба, у якій вже й вітру не було. Дівчина сердито грюкнула лядою та й каже:

— Я вийшла заміж за розбійника чи за злидаря? Йди, Румцайсе, займися розбоєм, або в нас з тобою нічого не вийде!

 Не хотілося Румцайсу починати сімейне життя зі сварки, тож зібрався він і пішов. А тільки-но зник він з поля зору, дала Анка Манці в руки березовий віник та наказала гарненько прибратися у печері.

 Знову прийшов Румцайс до великого дуба на перехресті лісових стежок. Сумно було у нього на серці. Зарядив він свій пістоль жолудем та вистрілив просто в небо. А потім сів та й каже собі: “Анка така гарненька на личко, але душа в неї зла. Що ж мені тепер робити?”

А тут ще сонце просунуло промінь між дубовими гілками, поплескало Румцайса по плечу та й питає:

— Що ти зробив з тими промінчиками, які взяв у мене?

Румцайс відверто відповів:

— Зробив я з них обручку, але тепер бачу, що дав її не тій.

Сонце спохмурніло:

— Мабуть таки не тій, коли ти так кажеш.

Між тим Румцайс знову зарядив пістоль та вдруге вистрілив.

— Гей, — каже йому сонце, — припини. Так ти нічого не виправиш.

І сонце замислилося так глибоко, що аж по землі пробігла тінь. Та через деякий час воно знов посміхнулось:

— Слухай, Румцайсе, у мене теж є свої проблеми. Наприклад, оцей дуб, під яким ти зараз сидиш. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, і мені восени доводиться багато працювати, щоб вони встигли доспіти. Чи можеш ти з цим щось зробити?

Румцайс підійшов до дуба та обійняв його зі всією своєю румцайсовською силою.

— Хто це там? — питає дуб.

— Румцайс.

Дуб деякий час переводив подих.

— Але! Я вже тут двісті п'ятдесят сім років росту, і за весь цей час ніхто мене так сильно не стискав!

— А якщо тебе потрусити, — засміявся Румцайс в бороду, — мабуть, жолуді з тебе так би і