Читати книгу - "20 000 років під кригою"

вже з'ясували, яким чином звірі потрапили в печери. Але як навалився на них лід?

Зараз з'ясуємо й це.

Від поштовхів земна кора в багатьох місцях тріснула — в ній виникли щілини, через які з надр землі пашів огонь. Морська вода, заповнюючи ці щілини, враз почала випаровуватися. А фізика нас вчить, що коли рідина дуже швидко перетворюється на пару, то втрачає багато тепла, охолоджується й замерзає. Хто хоче в цьому переконатися, хай побуває на фабриці штучного льоду. Там лід виготовляють саме за допомогою гарячих печей.

Отже, в щілинах земної кори, внаслідок раптового випаровування, вода перетворилася на лід.

При коливанні підняті частини земної кори раптом опустилися; печеру залило водою і затопило всіх тварин, що шукали тут порятунку. А що далі? Як потрапили ці тварини із гарячої смуги в край вічних льодів?

Відомо, що лід легший за воду. Потрапивши до щілин у земній корі, лід не дав землі, що лежала на ньому, затонути в морі, а підняв її на собі. Так виник плавучий острів. Ми знаємо також, що в океані з півдня на північ тече сильна течія. (Вона в давні часи була ще дужча, ніж тепер). Ця течія підхопила наш плавучий острів і понесла його на північ. Тут, між кригами Північного Льодовитого океану, цей острів застряв. Таким чином і потрапили сюди мамонти разом із своїми печерами. Я вже давно був переконаний, що цей острів лежить на хребті велетенської криги, що під цією кригою вирує бурхлива глибина моря. Дальші події яскраво довели, що це не догадка, а справжня дійсність.

Та вернімося знову до нашої печери.

Вхід в неї оберігав старий ведмідь. При нашому наближенні він подав знак тривоги. Знявся шалений рев не тільки в печері, а й зовні. З печери вирвався гурт ведмежат; Бебі з володарем зіскочили з саней, а молоді, певно, впізнавши прибулих, радісно підстрибували й витанцьовували навколо них. Я залишився сам на санях і вже почав було тривожитися, чи успішно закінчиться моє надто сміливе починання, — адже печера повна ще не приборканих ведмедів. А запряжені вісім ведмедів летять прямо в пащу печери, і я ніяк не можу їх зупинити.

Майнула проста, але щаслива думка — треба негайно ж запалити мою ацетиленову лампочку. І так, з сліпучим світлом, ми влетіли в печеру.

Успіх був надзвичайний. Побачивши сяйво, не тільки мої вісім ведмедів сіли навпочіпки, але й увесь гурт у печері налякано замовк, зіщулився, шукаючи захисту, ховаючись по темних закутках.

Мене також заворожило те, що я побачив.

Я опинився немовби у велетенському храмі, вищому за церкву Святого Петра в Римі. Стінами, стовпами, стелею та підлогою цього храму був блискучий лід. При світлі моєї лампи здавалося, що вся ця будова — срібна, а затінені місця в ній блищали смарагдом і ультрамарином. З височенної стелі — як глянеш, то паморочиться в голові — звисали крижані химерні бурульки, долі можна було розгледіти аркади чудернацьких склепінь, а вгорі, немовби мережаними карнизами, обіймали печеру незвичайно високі галереї. Посередині печери була прірва, од якої аж голова йшла обертом. Її перетинала кришталева крижана доріжка, схожа на Чортів міст. Задню стіну закривали сліпучобілі заслони з крижаних бурульок, кожна з яких завбільшки з смерековий стовбур. У глибині печери стояв, наче на вівтарі, велетенський ідол — обгризений скелет прадавнього слона.

Ведмеді обдерли з нього тільки м'ясо — з кістками впоратися не змогли.

Над цим ідолищем звисав примерзлий до блискучої стелі двадцятисажневий плезіозавр — панцирний крокодил з довгою лебединою шиєю, стозубою щелепою і гострим хвостом. Лід посріблив і його.

Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.

А які величезні були ті скарби!

Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду — назовні стирчать тільки страхітливі голови.

М'ясо цих велетнів їстівне. Двадцять тисяч років зберігається воно в льоду. А запаси його такі великі, що важко навіть помітити, чи з'їли вже щось ведмеді з цього невичерпного складу. Бідолашні, вони з муками здобувають кожен шматок, язиком злизуючи лід, поки доберуться до їжі. Каторжна робота! Я приніс їм звільнення. Ведмеді мучилися, намагаючись вилизати з льодової скелі тіло жирного мастодонта — допотопного слона. На моє щастя, до м'яса вони ще не добралися. Це дуже важливо. Адже й домашня тварина сердиться і навіть готова вкусити свого господаря, коли той заважає їй їсти. І навпаки, тварина стає лагідною, коли бачить, що її збираються годувати.

Я насамперед захистив свої сани від будь-якого нападу — розпалив вогонь у триногому чавунному казані і поставив казан на вантаж. Вогонь тримав ведмедів на безпечній відстані. Після цього я взяв кайло, залізний лом, повісив на плече лампу й заходився визволяти мастодонта. Своїм знаряддям я легко зробив у льоду таку щілину, з якої можна було добути одну ногу велетня.

Шинка, якій дві тисячі років!

Знаючи, що найсмачнішим шматком слонового м'яса є нога, я відрубав від неї шмат завбільшки в двадцять п'ять фунтів і сокирою відсік півстегна. М'ясо було ще свіже.

Ведмеже плем'я весь час з побожним переляком сиділо довкола і нетерпляче облизувало морди.

Всі змушені були чекати спокійно, бо коли хтось ворушився, я повертав лампу в його бік, і від сліпучого світла ставала сумирною і найдикіша тварина. Першу, найкращу частку, я дав королівській парі. Це була лапа слона. Однак, раніш я сам покуштував м'яса. Воно було добре на смак, але тверде, як підошва. Мені стало ясно, що я не зможу мати спільної кухні з ведмедями. Потім я відтяв стільки шматків, скільки нарахував приборканих хлороформом ведмедів. Найбільші шматки дістала вісімка, що тягла сани. Цих я особливо хотів привернути до себе. Приборканих ведмедів легко можна було впізнати по слідах від намащених риб'ячим жиром нашийників.

Рештки дісталися широкій «публіці», яка зразу ж взялася за діло й поралася доти, поки не лишилися самі костомахи.

А я тимчасом спокійно закінчив роботу. План у мене вже визрів.

Досі мені таланило викручуватися і з найскрутнішої біди щасливими й сміливими вигадками. І тепер я не міг примиритися з думкою, що моя доля залежить від ласки чи неласки диких звірів. Адже ж якийсь ведмідь може оскаженіти і здерти з мене шкіру! Та, крім цього, й харчі не задовольняли мене.

У мене