Читати книгу - "Привид часу"

що сталося з вашим зорельотом-майстернею? Де він подівся? Де ваші товариші?

— Як? — Галина Крон здивовано глянула на Остапа. — Невже ви не одержали радіограми? Виходить… — голос її затремтів.

— Нічого не виходить, Галинко, — сказав Стефан Март, сідаючи в крісло. — Не забувай, що на Землі минуло… який тепер рік, голово?

— Дві тисячі сто сімнадцятий.

— Значить, минуло шістдесят дев’ять років. Протягом цих шістдесяти дев’яти років тут щодня відбувалася сила-силенна подій. Радіограма могла десь загубитися.

— Ні, вона не загубилась. — Іскра вийняв з кишені аркуш паперу, розгладив його на коліні. — Точніше, не загубилося те, що дійшло до Землі. А дійшли, на жаль, лише уривки… Слухайте: «…га, Сонячна!» Можливо, «увага». «Буревісник…» Шуми. «…мчить із швидкістю нуль дев’яносто один світлової…» Виходить, дуже збільшили розрахункову швидкість? — Іскра запитливо глянув на конструктора Марта.

— Так, — підтвердив той. — Що ж там далі?

— Далі… далі шум і кілька слів, яких не можна розібрати. Потім — «місцезнаходження…» Знову шум. «Г-1920…» Шум. «…маршруту такі…» Шум. «…яскравість зорі…» Шум. «…пропорційна квадрату відстані до неї». — Голова здивовано глянув на астронавтів. — Навіщо ви таке повідомляли?

— Яскравість зорі зменшується пропорційно квадрату відстані до неї! — сердито зауважила Марина. — Зменшується, розумієте?

— Зменшується?! — Остап Іскра вражено дивився на жінку. Притиснутий рукою до коліна аркушик паперу тріпотів на вітрі. — Та-ак… «Паралакс…» Знову шум. «…зменшується, повторюю…» Шум знову забив кілька фраз. «Зіткнулися з… у напрямку… бачимо… дослідити причини цього явища…» — Іскра зітхнув і віддав згорнутий аркуш Галині Крон. — Оце й усе. Потім почався такий шум, що розшифрувати далі слова не змогли навіть імовірносні електронно-обчислювальні машини[1]. Та коли врахувати, що радіограма пройшла чотири парсеки, то й це чудово!

Астронавти, нахилившись над аркушем, зачудовано розглядали його.

— Отже, вони все-таки пролетіли! — радісно вигукнула Марина Плашек. — У них все гаразд!

— А чому такий шум? Може, передавач? — Март запитливо подивився на Галину.

— Передавач був справний. Цілком справний! — впевнено промовила інженер-радист. — Просто, мабуть, дуже далеко залетіли. На межі чутності. Адже тут ефір заповнений радіопередачами…

— «…як доходить до нумізмата стертий п’ятак або як світло мертвих зірок доходить», — продекламував Стефан Март. — Ну, прийняли ви цю радіограму — і що далі? — звернувся він до Іскри.

— Ми… тобто не ми. Тоді, у 2078 році, я був у експедиції. Керівництво Комітету, судячи з протоколів, зайшло у безвихідь. По-перше, ви страшенно збільшили швидкість при своїх запасах пального. Крім того, витратили пальне на цю радіограму… Якщо врахувати, що взагалі до вашої експедиції ставилися скептично…

— Ну, звичайно! — Март кивнув головою.

— Словом, вирішили, що ваш «Буревісник» на шляху до Г-1920 зіткнувся з якимось тілом, був пошкоджений і що ви просите допомоги. Тоді й спорядили рятувальний зореліт-автомат…

— Так-так, — вигукнув Март, схопившись з крісла. — Рятувальний апарат! Людям же так далеко летіти не можна! — глузливо кинув він.

— Між іншим, такі автомати добре себе зарекомендували, — зауважив Іскра.

— Летить тепер ваш автомат, врізаючись у зорі.

— Скажіть, товаришу Іскра, — втрутилась у розмову Марина, — більше ніяких звісток не було з «Буревісника»?

— Ну, які можуть бути звістки, якщо корабель загинув невідомо де! Автомат ні на трасі, ні у гаданому районі його не знайшов… Простір — це простір! Не могли ж ми обшарити всю галактику… — Іскра хотів усміхнутись, але усмішки не вийшло. Відчував ніяковість, розмовляючи з астронавтами. Був старший і в той же час явно молодший од них. Як людина пізнішої епохи, Остап знав значно більше, ніж астронавти, — і разом з тим відчував себе малюком перед цими людьми, що стільки пережили…

— Простір — це простір… — повторила Марина. — І час — це час. Так?

— А ви хіба сумніваєтеся в цьому? — Іскра знизав плечима.

— Виходить, старий Бруно мав рацію, — задумливо вела далі жінка. — Є речі, які можна пізнати тільки там…

— Що саме? — спитав голова. — Може, ви розповісте?

— Так, розповімо. — Стефан Март вмостився зручніше в кріслі, глянув на всіх. — З вашого дозволу почну перший, бо саме того дня чергували я і Корнєв…

Частина перша

ПРИМАРИ ЧАСУ

1. ВІДКРИТТЯ

У механічному відсіку лунали чисті мелодійні звуки скрипок. У кожного астронавта були свої улюблені композитори, свої вибрані записи. Іван Корнєв любив Третій концерт Бетховена для фортепіано з оркестром і часто його програвав. Під цю музику добре працювалося й думалось. Вступ скрипок в темпі уповільненого маршу. Потім ніжна, співуча мелодія… Зараз вступить фортепіано…

У динаміках клацнуло, і почувся тенорок Стефана Марта:

— Іване, а з зорею щось трапилося…

— Трапилося? — капітан корабля вимкнув верстат, здивовано глянув на динамік. — Зіпсувалася, чи що?

— Не знаю. Вона не стає яскравішою.

— Це через збільшення швидкості, оптичний обман. Зоря була оранжева, потім пожовтіла, тепер стала блакитною. Ефекти Допплера. Адже максимальна чутливість ока припадає на жовтий…

— Дякую, це я теж добре знаю! А тепер дивлюсь — і очам не вірю…

— Так перевір приладами розподіл яскравості зорі по спектру. Ти ж розумієш, що це дурниця?

— Розумію, Іване, розумію. У тому й справа, що розумію… — Динаміки ще щось промурмотіли і замовкли.

Залунало соло фортепіано. Корнєв знизав плечима, знову ввімкнув електроерозійний верстат. Синьо-білі іскри почали шмагати лискучий латунний циліндр, випльовуючи у бензол чорні крихти й каламуть. Електрорізець лишав позад себе глибокий, трапецієподібний паз. Ось іскри погасли. Корнєв витягнув із ванни верстата теплу втулку, що гостро пахла бензолом, помацав поверхню паза — шорстка. Обтер втулку губкою, затиснув у лещатах. Потім вийняв з ящика трикутний напилок з дрібною бархатною насічкою і почав обережно притирати втулку до грані паза.

Вічна музика лунала серед вічних зірок. Складний ритм концерту Бетховена дивно збігався з рухом рук Корнєва. Іван почав навіть тихенько наспівувати.

Усе йде добре, просто на славу: і втулка, і експедиція, і життя! Минуло п’ятнадцять років з дня старту, а за внутрішнім рахунком тільки дев’ять. Якщо відкинути час анабіозу, то кожен з них не прожив у зорельоті і чотирьох років… А скільки зроблено!

Тоді від станції старту на Плутоні віддалялася, викидаючи блакитні стовпи полум’я, трьохсотметрова герметична цистерна. На три чверті вона була залита анігілюючим пальним, восьму її частину займав склад матеріалів, продовольства, інструментів і приладів. У носовому, гнітюче порожньому і незатишному відсіку, сиділи на ящиках шість астронавтів — чотири чоловіки і дві жінки. Вони поглядали на голі стіни з сизими слідами зварювання і розмірковували, з чого почати.

— Та-а-к… — усміхнувся своїм спогадам Корнєв і кинув втулку у ванну з чистим толуолом: одмити наліт масла.

Цистерна «Буревісник» вгвинчувалась у простір. Усередині і зовні кипіла робота. Перші роки працювали всі астронавти: зварювали