Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

Сенін, не дав. їздив до Києва, писав доповідну. Стільки ж усього було, поки Андрій Половинкин

прийшов у чату лейтенанта Правика...

Наче минулось усе це. І от знову не дає те все спокою:

«Буде, як я сказав». «Рішення вже є». Пригадалося і готельне:

«Сторонні не обслуговуються». Виявляється, дедалі важче

вибачити собі: чому відступив перед несправедливістю, неподобством? Дедалі важче зрозуміти, чому інші, старші за

віком, посадами, не спинили самодура, навпаки, потакували

йому? Про це Андрій при нагоді спитає лейтенанта Правика. Він

хоч і спокійний, має незалежну вдачу. В «Комсомольському

прожекторі», за який відповідає начальник чати, перепадає

навіть начальнику частини. Комусь, мабуть, перепаде і через

новоприбулого Половинкина. На минулому чергуванні провадили на

АЕС навчальне розгортання. Андрій кепсько себе почував: без

«бойовки», чобіт, рукавиць, каски. Нічого він ще не має, навіть перепустки на станцію. Туди на навчання з усіма заїхав

— назад прапорщики не хотіли випускати.

Отак поназгадував, розвоювався з собою і... покришку від

каструлі лишив у їдальні. Похопився, коли вже приїхав до

частини. Зашарівся: «От гава. Помітять бійці, так і скажуть».

Бійці помітили: «Погано їси. Обід не до смаку чи не нагуляв

дорогою апетиту?» Захаров мирно зауважив: «Годі, козаки.

Хлопчина до ваших дотепів не звик, а звикне — в боргу не

залишиться. Андрію, за вечерею я поїду».

Андрій вкотре спіймав себе на думці: «Мені легко з ними. З

усіма». Пошкодував: як зранку поїхав на АЕС старший сержант

Бутрименко, та й досі не повернувся. Може, теж згадує чату?

Такий був той день: майже всім пережите так чи інакше

згадувалося.

Усі свідчать, що тоді панувала навколо рідкісна тиша.

Не тільки на станції, а й у Чорнобилі.

Михайло Андрійович Головненко, водій з чергової чати

чорнобильської професіональної пожежної частини № 17, розповів: «Удень до лісу виїжджали, трава горіла. Дерева мов

позасинали, і на галявинах ані вітерця». Ввечері грали в шахи, здавалося, що «тиша навіть заважає, щось у ній було тривожне, стороннє».

Може, справді, так лише здавалося в згадці після того, коли

невблаганна межа пролягла між останньою п’ятницею квітня і

останньою суботою? І уява, ще намагаючись спростувати лихо, пропонувала розуму образи, протилежні нічним вибухам? Ту саму

тишу.

Чорнобиль від АЕС по один бік, місто Прип’ять по інший.

Сержанту Анатолію Найдюку, водієві третьої чати лейтенанта

Віктора Кібенка з прип’ятської самостійної воєнізованої

пожежної частини № 6, чітко запам’яталось:

— Небо прозоре, але щось наче висить над тобою в повітрі. Це

ж про таке кажуть: «Передгроззя»? Над станцією весь час літак

кружляв, кружляв. Мабуть, провадив якісь виміри. Але Вася

Ігнатенко сказав: «Про що він нас попереджає?»

Чергування йшло нормально. Виїжджали в місто на навчання.

Прибирали в гаражі. В п’ятницю завжди багато господарських

справ. Наша частина мала красивий вигляд. Ми з Ігнатенком

стіни панелями пообшивали, для пожежного озброєння зробили

гарні шафи. В гаражі почали виготовляти нові стенди й схеми.

Сиділи ввечері, обговорювали. Віктор Кібенок, до нас

приєднався, він з деревом залюбки працював. Був, як завжди, веселий, бадьорий.

Він собі новий мотоцикл купив, мені віддав старий. Вранці в

суботу я мав їхати до ДАІ, щоб зареєструвати. Машина акуратна

була, могла б ще їздити добре.

Після вечірнього відбою за розпорядком полягали відпочити.

Василь Ігнатенко не лягав, палив. І раптом каже: «Про літак я

жартома. Яке може бути попередження?» Вася з Володею Тишурою в

моєму «Уралі» виїздили. Обидва на пожежах просто рвалися в

найважчі місця. У нас всі на пожежах працювали красиво, всі

справжніми товаришами були. Вася працьовитий, і на службі, і у

вільний час в усьому допоможе. Микола Ващук — те ж саме. Слів

на вітер не кидав. Скаже, то й зробить. Микола Титенок до нас

пізніше інших прийшов, я його менше знав. Але видно було: хороший хлопець, не підведе,

І, знаєте, при всьому цьому, якщо зі мною виїздить замість

Тишури чи Ігнатеика хтось інший, якийсь у мене був сумнів. Ні, не в хлопцях. У щасті, чи що. А. з ними я завжди спокійний: Василь і Володя в машині — отже, подужаємо. В ту п’ятницю

ввечері згадав, як взимку на складі сторожка горіла. Снігу

було по коліна. Мені по коліна, Володі Тишурі вище пояса — він

невисокий, повненький. Бере лома, ствол, КІП у нього. І ще

рукав від машини тягне. Метрів двадцять отак треба пройти. В

тих сторожках повно мотлоху, буває, що на балон з газом чи

каністру з бензином натрапиш. Баритися не можна. У Тишури

реакція блискуча, все загасив. Повертається до машини з тим

спорядженням, справжній дід Мороз. Я завжди, як згадаю ту

пожежу, сміюся. Коли в п’ятницю згадав, чомусь не було сміху.

Вірте не вірте, а існує передчуття...

Бійці ВПЧ-2, звичайно, крім дозорців, диспетчера,

днювальних, грали ввечері в футбол. «Збірна України» із

«Збірною Білорусії» (в чаті добра половина особового складу—з

сусідньої республіки). Іван Бутрименко судив. Йому це часто

довіряли, як статечній людині.

Весь день, узявши резервну машину, старший сержант працював

на новій, третій черзі АЕС, де велося будівництво. За

розпорядженням начальника чати допомагав перевіряти запасні

резервуари. Стояв на пірсі, качав воду аж до шостої вечора.

Обідати до частини не їздив, не встигав. Хотілося все зробити

якнайкраще. Третя черга... Багато про неї в газетах, по радіо

мовиться. «Пустять п’ятий, шостий енергоблоки, буде

Чорнобильська АЕС найпотужнішою в Європі». Найпотужніша, найбільша, найкраща...

Хто скаже, що бути серед перших погано? Тільки ж гаслами

лани не засієш, вигуками не здобудеш першості. Правик вдень і

вночі провадить з чатою навчання на станції. Пожежні бачать

там не самі свої гідранти і сухотруби... Поспіхом

споруджується третя черга. Безладдя на майданчику доволі.

Взяти хоч таке: ведуться бітумні роботи, по сусідству —

зварні. Вистачить іскри для лиха. Всі це знають, не зважає

ніхто. Доки лишатиметься «при владі» недбалість?

І хіба в інших місцях лад? У них, в пожежній охороні, один

командир галасує, розпікає всіх поспіль. Крім крику, нічого не

вміє. А посаду свою займає, наче так і треба. Пощастило їхній

чаті. Молодий командир вміє спитати з підлеглих, але й шанує

їх, вважає за людей. Порад не цурається. Торік запропонував

Бутри- менку та Захарову: «Давайте виведемо з гаража смокову

станцію, подивимось дизель, взагалі підкажете дещо. Нам в

училищі лише на водіння легкових автомобілів давали права.

Будову пожежних машин вивчали слабо. А я маю добре ними

управляти, щоб бути в них і у водіях впевненим». І став-таки

впевненим водієм, знає, як будь-яку машину поставити,