Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

загублений фільм. Він не звернув уваги на тривожне ниття у шлунку. А колись був навчений довіряти таким знакам застереження.

— Якісь родичі? — спитав Вітмен, знову сідаючи в крісло.

— Жодного з нащадків Секюлера мені знайти не вдалося. Це, звісно, не повинно знеохочувати вас спробувати самому. Я зібрав теку, що містить усю інформацію, пов’язану з цим проектом. Як побачите, здебільшого там йдеться про самого чоловіка, оскільки про «Séance Infernale» нічого не відомо. Почніть із Музею науки в Лондоні й колишньої майстерні Секюлера в Единбурзі.

— Що, на вашу думку, з ним сталося? Я маю на увазі Секюлера.

— Можливо, він втрутився у справи, в які не мав втручатися, — сказав Вальдано, не зводячи очей із портрета Секюлера.

— Гадаєте, до нього дістався Едісон?

Томас Едісон подав документи на отримання патенту на кінокамеру буквально за рік після зникнення Секюлера. Теорій змови вистачало — Едісон не вперше крав ідеї в інших винахідників.

— Я б не здивувався. Історію пишуть не переможці — її пишуть безпринципні крадії патентів.

— Судячи з назви, там є сюжет — може, навіть, лінійне оповідання, — сказав Вітмен.

— Майже за три десятки років до «Нетерпимості» Гріффіта? Це стало б одкровенням. Але не будемо забігати наперед у своїх бажаннях. Пощастить, якщо він узагалі придатний для перегляду.

— Пощастить, якщо він хоча б існує. Я ще не брався саме за таку роботу.

— Тому така кількість нулів у чеку.

Від центрального залу офісної будівлі Вальдано сходи збігали до брукованої вапнякової доріжки, що вела до мармурового аркового фонтану й химерної скульптурної групи. Нетиповим для кварталу чином внутрішній двір відокремлювався від зовнішнього світу двометровими стінами й електронною залізною брамою.

Скульптури — три потворні крилаті богині, переплетені тілами, руками й волоссям зі зміями — були виконані з глини. На них були довгі одежі плакальниць, а в руках — батоги з мідними шипами. Неприкаяні, розлючені, мстиві. У своїх гнівних конвульсіях в темному світі Тартару вони були невблаганні перед жертвою чи сльозами.

«Кляті сторожові пекла, — подумав він, — гавкають, немов змучена свідомість».

Позаду нього гаргульї гнівно зиркали вдалину. Ґотична будівля виглядала не на місці й не на часі посеред історичного кварталу з резиденціями в іспанському та неоколоніальному стилях.

Йому здалося, що чує когось за спиною, тож він міцніше стиснув теку Вальдано. Озирнувшись, Вітмен побачив лише пішохода з собакою. Перетнувши мовчазну вулицю, повз ресторан «Андалузія» і парковку попрямував на північ, до людної вулиці Сансет. Над північним краєм Стріпа височів готель «Шато-Мармон». Він спитав себе, чи, бува, Джеймс Дін, застрягши в часовій петлі, не вистрибує з вікна, поспішаючи на проби до «Бунтівника без причини» з Наталі Вуд?

Увійшов до привітного на вигляд скромного бару, прихованого за неоновою вивіскою і дверима без знаків. Вітмен не поспішав. Він сів у сигарному салоні на просторій терасі й замовив «Ґран Марньє». Звідси було ледь видно лабіринт ніш і сходів позаду стриптизерського пілона, портрет Міккі Мауса на стіні й телевізори, по яких крутили повтори «Зони сутінків».

Вітмен дістав свій старий «Олд Голборн» і скрутив цигарку. Він дивився на запальничку і намагався збагнути, чому саме сірники, а не запальнички ввергали його в панічний страх перед вогнем. Коли офіціантка принесла напій, Вітмен відкрив теку Вальдано й начепив на ніс окуляри.

Тека містила друкований звіт про Оґюстена Секюлера, його життя і кар’єру винахідника, від народження в Метці до загадкового зникнення в потязі з Діжона до Парижа в 1890 році. Бібліографія і список посилань слугували головним джерелом інформації про роботу винахідника. Між ксерокопіями виписок була фотографія Секюлера, приколота до аркуша з основними версіями його зникнення. Розділ фільмографії супроводжувався світлинами кожного вцілілого кадру плівки. На знак доброї волі Вальдано додав також листа Істроу.

Вітмен відсьорбнув напою. Алкоголь зігрів його.

Він дістав із кишені гроші й поклав на стіл. Змахнувши крихти тютюну з сорочки, підвівся й сів у перше таксі, що зупинилося біля бару. Чиясь темна фігура стежила за ним здаля.

2

Від бульвару Санта-Моніка на межі Беверлі-Гіллз і західного Голлівуду до вулиці Гувера в Сільвер-Лейк розкинулася справжня мекка поціновувачів високої моди — бутики Мелроуз-авеню з показними фасадами і флуоресцентними вітринами, салони з вигадливими назвами і кричущим маревом люмінесцентної фарби й неону, торгівельні центри відомих дизайнерів, чиї імена прикрашають світові осередки розкошів. Поміж рядами крамниць, що відчайдушно прагнуть мати чудернацький вигляд, «Склеп» був наче вовк в овечій шкурі.

Він був дотепно прихований між сучасною книгарнею й парковкою на західному відрізку Мелроуз-авеню всередині глузливо-ґотичної будівлі, де колись розташовувався морг. Жодної вивіски на дверях, що вказувала б на крамницю.

«Склеп» був вмістилищем кіно. Уздовж стін тяглися афіші з зображенням зомбі, клоунів-убивць та позаземних монстрів у надмірному гримі й надуманих костюмах, які шкутильгають слідом за примадоннами жахів у розірваних спідницях та на підборах. Обидва поверхи і підвал слугували вітриною безцінних кіносувенірів, розкиданих по персидських килимах, розтиканих між вишуканими полицями.

Любителі поностальгувати сусідили з одержимими кіноманами, вибагливі колекціонери плакатів — із навіженими фанатами наукової фантастики. Сама ж «торгівля плівкою» відбувалася, однак, під землею — у підвальному приміщенні зберігалися каталоги рідкісних обраних товарів. На кожен клаптик японського жахастика, німецького вуличного фільму чи італійського Giallo[4] знаходилися люди, готові викласти солідні гроші: рок-зірки під наркотою, ексцентричні японські мільйонери, зубасті бізнесмени-трудоголіки, колекціонери 16-міліметрової плівки, для яких кілька вирізаних кадрів означали падіння вартості в районі кількох тисяч доларів. Матеріал — будь то плівка на целулоїдній чи антицелулоїдній основі, папір оригінальних друкованих сценаріїв формату А4 чи пластик бутафорії — був цілковито безцінним. Люди, наділені здоровим глуздом,