Читати книгу - "Промінь"

як-то кажуть, обсязі. Ти його в такий спосіб викупляєш. Згоден? «ПРОМІНЬ». МАКСИМ

Третю хвилю він примудрився вловити — швидко-швидко гребти руками, перемістити вагу тіла назад, схопитися на ноги і вгадати з рівновагою — і хвиля понесла його, наче офіціант коронну страву, на самому гребені, майже до берега, і Максим повалився в білу піну.

Над водою стелилися пелікани — непорушно завислі чорні тіні, обрисами схожі на птеродактилів. Прийшов косяк риби: якщо розплющити очі під водою, то можна вловити мельхіоровий сполох, блиск риб’ячих світлих боків. Пелікани кидаються носом униз, один за одним, наче серія томагавків, угвинчуються в товщу води, здіймаючи стовпи бульбашок… от, зовсім поруч. Пелікан зараз випірне й перекине рибу в повітрі, щоб ухопити зручніше, але навколо вже в’ються дрібні птахи-супутники, силуються вихопити здобич у ловця, вирвати прямо з дзьоба. Розбишакують, грабують — і при цьому верещать, як потерпілі. А пелікани мовчать.

Максим озирнувся. Секунду вирішував, чи піймати хвилю ще раз, але втома перемогла. Вибрів на берег, відстебнув шнурок на нозі, поставив дошку під дашок, до інших таких самих дощок, байдарок, човників.

Яке синє небо. Здавалося, неможливо на нього надивитись, а от диви — набридло. Висока біла хвиля… і болить спина, і таке відчуття, що старієш з космічною швидкістю. Доводиться нагадувати собі, що попереду довгий шлях, не можна розкисати, ще чимало треба зробити.

Максим підібрав червоний рушник з білого піску. Обвів поглядом пляж — той тягся на багато кілометрів, порожній, гладенький, зграї дрібних пташок накочувалися й відкочувалися услід за хвилею, їхні ноги дріботіли так швидко, наче птахи ганяли на велосипедах. Ані людини на узбережжі, а над прибоєм бризки, і обрій губиться в тумані.

Максим накинув рушник на плечі. По кісточки грузнучи в піску, покрокував до вежки з каміння й вапняку, метрів за п’ятдесят од лінії прибою. Озирнувся, ще раз окинув оком берег і обрій. Пеліканів стало більше, вони здавалися пернатим островом на воді. Прийти сюди ввечері, подивитися на захід сонця?

Клацнув магнітний замок. Максим пригнувся й зайшов у слабко освітлений тамбур. Зачинив двері.

У тамбурі було тепло й волого, і непритомно-тихо. Колись тут співали птахи, але потім їх вимкнули. Максим обтрусив ноги, щоб не розносити пісок. Обгорнув мокрі плавки рушником.

— Промінь, доступ у житловий сектор.

Звук-підтвердження.

Побігли нагору сходи-транспортер. Притримуючи рушник, він став босими ногами на сходинку. Клацнули за спиною двері тамбура. Подув у лице вітер з тонким, знайомим з юності, рідним запахом. Ліфтова шахта зараз закінчиться, і відкриється чудовий краєвид — ще секунда…

Ось вона, вежа. Три напівкруглі пелюстки, обплутані транспортними нитками, немов гірляндою. Вогники зовнішніх ліфтів і транспортерів. Геніальна будова прикрасила б будь-який мегаполіс: у її силуеті — політ, імпульс, це наш «Промінь» у пориві до мети…

Перед його лицем з’явилося об’ємне зображення:

— Максиме, в лікарню. Негайно.

— Що сталося?!

— Твоя дочка.

Екран погас.

* * *

— Я не розумію, навіщо мені жити, — сказала п’ятнадцятирічна дівчинка. — Поясни, якщо можеш. У чому сенс?

Йому хотілося її обняти, взяти на руки й не випускати багато годин. Він відчував її біль у багато разів сильніше за власний. Йому хотілося бити її, трясти за плечі, ляскати по щоках, — за це її прокляте, безвольне «навіщо». Ліза сиділа в терапевтичному кріслі, утикана інжекторами, зі странгуляційною борозенкою на шиї. Посилювач звуку, закріплений на горлі, допомагав їй говорити.

— У тебе є не просто сенс життя, — він говорив, наче йшов у магнітних черевиках, опираючись на кожне слово. — У тебе є завдання, мета. Як у солдата, як у пілота. Ти сьогодні зрадила нас усіх… спробувала зрадити.

— Я не хочу бути солдатом чи пілотом. Я не записувалася до вас в екіпаж.

Вона насилу говорила, але очі дивилися шалено, прямо Максимові в зіниці. Це не була примха, і не була гра. Максим і раніше знав, що його дочка вперта, але тепер внутрішня сила, сліпа лють цієї дівчинки з синцями на шиї налякали його до мокрих штанів.

— Ніхто з нас не вибирав батьків, — сказав він м’яко. — Ну вибач, що ми з мамою народили тебе на борту «Променя», де твоє життя підпорядковане великій місії. І в тебе є друзі, безпека, особистий простір, турбота, навчання, гра. Океан, ліс, гори…

— Це фальшивка, — сказала Ліза. — Проклинаю вас разом з вашим «Променем».

І, замружившись, відкинулася на спинку крісла.

* * *

— Це була наша головна робота, кванти, і ми її провалили.

«Кванти» — вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.

Тепер вони сиділи на краю кручі над річкою, сонце схилялося до верхівок лісу на тому березі. Пахло хвоєю, дув легкий вітер. Зір, нюх, дотик і слух переконували людей, що вони бачать захід сонця, що в сутінках піднімається туман, і скоро стане прохолодно.

Усі пам’ятали, що немає ні річки, ні кручі. А якщо й будуть, то не скоро.

— Ми провалили, — з натиском повторила Марія. — Виростити й виховати дітей, щоб вони були кращі за нас! Сильніші, розумніші, стабільніші! Щоб вони могли втримати цивілізацію, збагатити й передати далі!

— Пафос оф, — пробурмотіла Аніта. — Важілець униз.

Стало тихо, у траві верещав цвіркун. Марія опустила голову, Максим дотягся й стис її руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживає професійну катастрофу, можна й поспівчувати.

— Заспокоймося, — сказав Андрій. — Дівчинка психонула — і сформулювала те, що турбує їх усіх. Вони звинувачують нас, розумієте? П’ятсот років тому людина могла прожити все життя в маленькому селі, бути частиною крихітного соціуму й нікого не питати про сенс життя. Але ми ж з народження закладали в їхні голови, що кожний з них особистість, і що за ними — людство, величезні можливості, розмаїття,