Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

"Якось безглуздо вивернуто питання..." — подумав Берліоз і заперечив:

— Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина...

— Цеглина ні сіло ні впало, — значливо урвав його невідомець, — нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— То, може, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. — І скажете мені?

— Охоче, — відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: "Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість — нещастя... вечір — сім..." — і голосно ще й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співбесідник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм... — промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, — ну, це, вибачайте, малоймовірно.

— Прошу і мені вибачити, — відповів чужоземець, — але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

— Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

— Ні, цього ні в якому разі не може бути, — твердо заперечив чужоземець.

— А то ж чому?

— Тому, — відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, — до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

— Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

— Бував, бував, та й не раз! — вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. — Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер "Літературної газети", де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

— Перепрошую, — сказав він, і обличчя його потьмяніло, — ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

— О, залюбки! — вигукнув невідомий. — Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

— Ось що, Михайле, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

— Ти гадаєш? — стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: "Таж він має рацію!"

— Вже ти мені вір, — засичав йому на вухо Іван, — він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, — поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, — ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

— Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, — вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. "Чортяка, чув усе..." — подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово "професор" і початкову літеру прізвища — подвійне "В" — "W".

— Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

— То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? — спитав Берліоз.

— Так, як консультанта.

— Ви — німець? — вивідував Бездомний.

— Я себто?.. — перепитав професор і раптом задумався. — Так, мабуть, що німець... — сказав він.

— Ви по-російському здорово говорите, — зауважив Бездомний.

— О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.

— А хто ви за фахом? — запитав Берліоз.

— Я — фахівець з чорної магії.

"Оттакої!.." — шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

— І... і з цього фаху вас запрошено сюди? — затнувшись, поспитав він.

— Так, з цього фаху й запрошено, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я