Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Україні патріарх розповів Павлові історію появи першої ікони «Покрова Божої Матері».

Саме видиво, з’ява Богоматері-Заступниці врятувала столицю Візантії Константинополь від захоплення його сарацинами у дев’ятсот першому році. Місто вже було оточене і приречене на поразку.

Під час молитви у Влахернському храмі, де зібралися віруючі, два юродиві – русич Андрій та його учень Єпіфаній – розгледіли під куполом Царицю Небесну, яка молилася, покриваючи людей своїм омофором.

Після цього православні греки таки здолали мусульман.

А у Влахернському храмі появилася перша ікона Покрови – Божої Матері, яка стоїть у сонмі святих та покриває людей своїм омофором, серед яких зображено патріарха й імператора Візантії. Богомаз не забув і про двох юродивих – Андрія та Єпіфанія.

Оскільки Андрій був русичем, ніби то він привіз константинопольську ікону до Києва, і свято Покрови швидко прижилося на руських землях. Від середини дванадцятого століття Божу Матір-Покрову стали вважати заступницею Київської Русі.

Та найбільше закріпився культ Пречистої Матері-Заступниці українців у козацьку добу. Безліч версій, копій «Покрови Божої Матері» прикрашали українські храми. Ці ікони вважалися найріднішими серцю українця. Приносили захист і благодать.

Тому стали з’являтися ікони Покрови із зображенням видатних козацьких ватажків у гурті рядових козаків. Зображалися й духовні українські провідники. Були ікони з Яремою Вишневецьким, Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Петром Калнишевським, Київським митрополитом Барановичем… На іконі «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі» (із Калнишевським) є напис: «Молимося, покрий нас чесним Твоїм покровом і визволи від усякого зла».

Почувши цю історію, Павло загорівся ідеєю: продовжити древню традицію у двадцять першому столітті. Вселенський Варфоломій охоче виказав адресу й телефон афінського богомаза, найкращого у православному світі. Павло дав завдання послові України в Греції, згодом сам злітав із дружнім візитом до Афін.

Дипломатична пошта привезла Президентові України свіжу, сонячну ікону «Покрова Божої Матері». У верхній її частині в золотаво-голубому сяєві зіходила з небес із вишитим рушником у розведених руках Божа Матір Марія. Її покірно схилену в лівий бік голову обмаював такий теплий сонячний німб, що здавалося – він здатен зігріти та освітити Всесвіт. Обіч неї добродушно вдивлялися у цей світ, у цю грішну людську суєту Бог-Отець і Бог-Син.

Унизу, на землі, по обидва боки від золотого тризуба, стояли Президент Павло, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Орлик. Поети Тарас, Леся, Стус. Чорновіл, патріархи Мстислав та Володимир Романюк. І Слава Стецько. Позаду них виднівся безіменний народ. Звісно, український.

Потім тривав період освячення ікони в усіх православних храмах Єрусалима, в храмі Різдва Христового у Віфлеємі, у Києво-Печерській лаврі, у соборі Святого Володимира, в соборі Святого Юра, Андріївській церкві…

І «Покрова Божої Матері із Президентом Павлом» постала в іконостасі серед багатьох подарованих Президентові ікон.

Павло перехрестився і засвітив перед нею – він вважав її вже явленою себто – чудодійною – освячену єрусалимську свічку, надпалену святим вогнем із храму Гробу Господнього.

Любив Президент і дорогоцінну, давню ікону «Козацької Покрови-Заступниці», яку Павлові на його ювілей подарував львівський губернатор. Кажуть, саме до неї молився гетьман Іван Виговський під Конотопом.

Виговському привезли її ввечері, перед вирішальним боєм за Конотоп, оточений москалями. Історики пишуть, що Іван довго молився, вклякав на коліна, цілував лик Божої Матері. Просив у неї для козацького війська допомоги та захисту.

Так само ревно просив помочі в іншої Діви Марії – Покрови – в оточеному ворогом Конотопі ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який понад місяць обороняв місто від московитів.

Іван Виговський таки переміг військо князя Трубецького.

Павло поштиво перехрестився і перед цією іконою, поцілував лик Небесної Цариці. Витягнувся на дивані, заклавши долоні під голову. Накрив обличчя краєм державного прапора, що звисав над ним. На душу зійшов, хоч і сторожкий, лякливий, але – спокій. У теплій сутіні повільно зімкнулися його повіки.

«Господь змилувався наді мною.

Я ішла до магазину по хліб і запитала моєї вчительки, його матері, чи не купити і їм? Оксана Василівна замовила ще й олії. Я несла їм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двір, коли Він зливав собі на голову відро криничної води і форкав, як лошачок. Я стояла з хлібом та олією перед ґанком на цементовому п’ятачку. Він мотнув головою, широко розплющив очі і подивився на мене так, ніби вперше побачив усю – від пальців ніг до литок… стегон… грудей… шиї… губів… до кінчиків волосся. Я не встигла, не захотіла заховати свої очі, і він схопив їх поглядом.

– Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Чекатиму з першої зорі.

Більше я нічого не пам’ятаю. Опритомніла дома на сіннику. Прокинулася одурілою від духу весняного сіна з лугу. Щось болісно різонуло під лопатками, ніби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Відчула, що у тих місцях солодко засвербіло, залоскотало. Випросталися маненькі чи то перкалеві, чи штапельні (з мого коротенького платтячка, з якого я вже виросла) – різко випрямилися за моєю спиною крильця.

Добре, що дома не було матері. (Тата в мене нема; ні, він десь є, але до мене не признається.) Вона б мені дала духу за прорване на спині штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, і я мушу стежити, щоб низько не нагинатися…