Читати книгу - "Помирана"

оком Нельсона. — Зла душа не може майструвать, а тільки гноїть усе. Або ліпить докупи те, що не ліпиться, як ото доктор Фрезе.

— Доктор зуби всім вставля, торванабой! А Капрону і руку присобачив! А Захуру і Пабло носи приростив, шо ото поодпадали через болячку, — вступився Нельсон.

— Цей його біомех — халтура і глум, — скептично хитнув головою Сава. Він зробив жест сухою рукою, ніби хотів обірвати павутину намарної розмови. Ноги у Нельсона затерпли, він вчепився за гамак, підтягнувсь і сів у нього. Зате голоду вже не відчував. Сава вказав на один із малюнків на стіні.

— Врубайся: чорнуха вурдиться під землею. Вона там бродить і бродить віками. Усе те, що здохло — тварі, люди, стебла зеленки, — стає перегноєм. І воно запада, опускається глибоко і вурдиться там, де гаряче, біля самого пекла землі. Під Коритом такого добра багато! Нам тре’ його тільки підогріть, шоб скоріше вибродило. І не будем ждать. Чорнуха сама потече нагору, по колодязях піде, по шах… шах… тахтах! — тут Сава різко закашлявся і перехнябився. Його хитнуло, руки вперлися в стіну.

— А шо це за йухан? — Нельсон підійшов до малюнка, на якому було накреслено трубу в розрізі. Всередині труби ніби жевріла грань.

— Трубу заповнить тре’ жаром з камінь-дерева, закупорить і загнать поглибше в Корито, хай вона ту жижу скип’ятить, — прохрипів Сава.

— Ти, старий танаб’є, камінь-дерево не горить! — кинув зневажливо Нельсон. Очі Сави розширились від обурення.

— Горить вічним огнем, ханакус! Якщо вміть запалить, кхххе…

Сава кашлянув кров’ю й упав на коліна. Нельсон зауважив, наскільки той недужий і ветхий.

— Слухай, ти нам, як батя, — узявся підводити його Нельсон. — Ти тут усіх читать учив — оте, шо предки на стінах і гаражах пописали. І ми навчились, не дураки ж. Тіки чого ти мелеш такий порожняк: камінь-дерево — і горить. Хто ж повіре!

Сава сукав ногами й намагався показати кощавим пальцем кудись у кут кімнати, але Нельсон уже не слухав. Він сяк-так примостив старого в гамаку і зібрався йти. Цей дім гнітив його.

— Ну, я візьму трохи тирсоплити, ілуха, — скосив очі на пластиковий контейнер з лугом.

— Кхххе. Ти… кххеее, — почув Нельсон замість відповіді.

Сава все ще кудись показував, намагався розтлумачити свій план. Але думки Нельсона заполонив контейнер із тирсоплитою — взяти собі чи лишити? Врешті, совість узяла гору над голодом, і він просто вийшов із цієї обвугленої житлової коробки.

* * *

Саву ховали так, як і всіх в останні роки. За труною мовчки дибуляли три десятки коритян. Труну тягли Пабло і Захур, поклавши її на возик. Капрон і Нельсон підпихали її ззаду, точніше підпихав тільки Капрон, а Нельсон радше опирався на неї, щоб не звалитися.

Коли добрели до ангару, виявилося, що половина людей відпала по дорозі — хтось знесилів тілом, а хтось не знайшов у собі жодних відповідних емоцій. Жінки, що залишились і ще йшли, ритуально і скупо плакали на ходу.

В ангарі стояла півтемінь, світло пробивалося тільки крізь вибиті шиби, а на цілих вікнах лежала столітня, непроглядна плівка пилу. Процесія обігнула ангар, прямуючи до бетонного циліндра, який стримів із землі неподалік. Капрон відсунув важку ляду, що накривала колодязь. Усі завмерли. Захур задумливо пошкріб свого плескатого бляшаного носа — звук був, наче від старих завіс. Нельсон хотів було щось сказати, але натомість задумався про те, кому тепер головувати на Кориті. Його думки тут таки озвучив Пабло.

— То хто тепер буде рішать на Кориті? Хто терлó скликать буде?

— Я, — не задумуючись, відповів Нельсон.

— Обіжди, — зиркнув на нього недобре Капрон. — Ше усопшого не пристроїли, а уже мостишся за головного.

Труна у коритян була одна — багаторазового використання — можливо, через те її часом називали «носилками». Тому Саву просто вивернули з дерев’яної коробки в шахту колодязя, як і його попередників.

Уже вдома Нельсон почав клясти себе за те, що так і не зміг вичавити жодного належного слова над труною. От Сава завжди мав що сказати в подібних випадках — про кожного коритянина. Він якось умудрявся тримати всіх у голові, пам’ятати поіменно.

— Спи, Сава. Спи, танаб’є, — прошепотів Нельсон, лежачи на твердій тахті. З віконця пробивалися останні промені дня. Він натягнув на голову ковдру.

* * *

Нельсона розбуркав брат. Рідна кровинка. Дуболом із шестернею в голові. Йолоп і задирака.

— Вставай! Туто согока-вогона піймалась, — Гектор тримав за ногу общипану синю тушку і щиро шкірився всіма металевими зубами. Інша нога у тушки була перебита капканом.

— Ти так рано на Корито лазив? — позіхнув Нельсон.

— Та… не так уже й гано, — сховав очі Гектор.

Нельсон знав, що означає ця братова ніяковість — птичка була не їхня, взята з чужої ділянки — але волів не розвивати тему. Він виліз із підвалу водонапірної вежі, який служив йому за головне помешкання. Бетонними сходами вийшов на верхній рівень. Тут у виварці накопичувалась дощова вода, стікаючи з жолоба, виведеного крізь діру в даху. На дерев’яних бантинах біліла павутина; те, що дах і досі тримається без ремонту, скидалося на диво. Нельсон зачерпнув із виварки бідончиком і обережно спустився вниз.

Гектор уже розпалив буржуйку, напхану ламаними меблями. У вогні шипіли ніжки стільця, лак зміїною шкірою тріскав на них. Чорний димок лизав стелю, витікаючи в трубу пічки. Нельсон поставив бідончик на «горб» буржуйки і знову ліг подрімати.

Він отямивсь уже тоді, коли бульйонний запах залоскотав ніздрі. Гектор весело топтався навколо вареної птиці, сортував потрохи.

— Я був у Сави… — заговорив Нельсон. — Старий казав мені, що камінь-дерево можна запалить.

— Матйух, — відрізав Гектор.