Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

стілець у передпокої, обхопив голову руками і зачудовано замислився, що ж це трапилось, і що трапиться далі, і чи всі вони залишаться на вечерю. Тоді дзвоник закалатав знову, ще гучніше, ніж доти, й він мусив бігти до дверей. Гостей було навіть не четверо, їх було П’ЯТЕРО. Ще один ґном підіспів, доки Більбо сидів у задумі. Ледве він потягнув за дверну ручку, як усі вони вже опинились у передпокої, вклоняючись один за одним і промовляючи: «До ваших послуг». Їх звали Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн. І миттю на гачках повисли два пурпурові каптури, сірий каптур, брунатний каптур і білий каптур, а ґноми, запхавши широкі долоні за золоті та срібні пояси, покрокували до решти гостей. Це вже була майже юрба. Хтось зажадав елю, хтось — портеру, хтось кави, і всі — тістечок, тож гобітові довелося добряче пометушитися.

Щойно на вогні опинилося велике горня кави, щойно закінчилися тістечка з кмином і ґноми накинулися на коржики з маслом — як пролунав гучний стукіт. Не дзвінок, а різке «тук-тук» у чудові зелені гобітові двері. Хтось грюкав палицею!

Більбо кинувся коридором, дуже сердитий, а водночас спантеличений і засмиканий — це була чи не найприкріша середа, яку він лише пам’ятав. Він рвучко відчинив двері й гості попадали досередини один на одного. Ще ґноми, ще четверо! А позаду стояв Ґандальф, опираючись на свою патерицю та сміючись. Він продовбав добрячу заглибину в тих чудових дверях, а заодно стер таємничий знак, який надряпав на них минулого ранку.

— Обережніше! Обережніше! — загукав він. — Це не схоже на тебе, Більбо, примушувати гостей чекати на порозі, а потім р-раз — і відчинити двері! Дозволь мені відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура й особливо Торіна!

— До ваших послуг! — промовили Біфур, Бофур і Бомбур, ставши в ряд. Тоді вони повісили на гачки два жовті каптури, блідо-зелений і небесно-блакитний із довгою срібною китичкою. Цей останній належав Торінові, надзвичайно поважному ґному, власне, самому Торінові Дубощиту, який був не надто вдоволений, гепнувшись на килимок біля дверей Більбо, та ще й опинившись під Біфуром, Бофуром і Бомбуром. Хоча би тому, що Бомбур був надто огрядний і важкий. Торін насправді виглядав дуже бундючним і не сказав нічого про «послуги», та бідолашний пан Торбин так сипав перепрошеннями, що він нарешті буркнув: «Гаразд, забудьмо про це», — і перестав супитися.

— Тепер ми всі тут! — сказав Ґандальф, оглянувши тринадцять каптурів, які рядочком висіли на гачках — найкращі відстібні каптури для вечірок, — і його власний капелюх, що висів поряд. — Веселеньке зібраннячко! Сподіваюся, для тих, хто спізнився, лишилося щось з’їсти і випити! Що це? Чай? Ні, дякую! Гадаю, мені краще випити трохи червоного вина.

— І мені, — сказав Торін.

— І малинового варення та пирога з яблуками, — додав Біфур.

— І тертих пиріжків та сиру, — докинув Бофур.

— І пирога зі свининою та салату, — приточив Бомбур.

— І ще тістечок, і елю, і кави, якщо ваша ласка! — закричали інші ґноми з-за дверей їдальні.

— Та прихопи кілька яєць, будь ласка! — гукнув до нього Ґандальф, коли гобіт пошкандибав до комори. — І принеси холодне курча та маринованих огірочків!

«Можна подумати, він не гірше за мене самого знає, які припаси в моїх коморах!» — подумав пан Торбин, який почувався вкрай збентеженим і вже почав побоюватися, чи не впала бува на його дім найзлощасніша з усіх пригод. Наскладуючи на великі таці різні пляшки і тарелі, ножі та виделки, склянки і тарілки, ложки та інше начиння, він добряче впрів, розчервонівся та розсердився.

— Від цих ґномів лише гармидер і клопіт! — сказав він уголос. — Чому б їм не прийти і не допомогти мені? — Ні, ви лишень погляньте! Балін і Двалін уже стояли у дверях кухні, а за ними Філі та Кілі, й не встиг Більбо сказати «гоп», як вони прожогом занесли і таці, й пару столиків до їдальні та заново все розставили.

Ґандальф сів на чолі столу, тринадцятеро ґномів — довкола, а Більбо, присівши на ослінчик біля каміна, гриз сухарик (апетит у нього геть вивітрився) і намагався виглядати так, ніби все йшло як звичайно, принаймні не скидалося на пригоду. Ґноми їли і їли, балакали і балакали, а час минав. Нарешті вони повідсували стільці, й Більбо підвівся, щоби позбирати тарілки і склянки.

— Гадаю, ви всі залишитеся на вечерю? — запитав він якнайчемнішим ненав’язливим тоном.

— Звісно! — озвався Торін. — І після вечері. Ми не закінчимо наших справ допізна, але спершу нам треба помузикувати. А зараз поприбираймо!

Миттю дванадцятеро ґномів (без Торіна: він був надто поважний і лишився погомоніти з Ґандальфом) підхопилися з місць і поскладали все начиння на купу. Вони рушили до кухні, не чекаючи, доки звільняться таці, й у кожного на руці погойдувалася ціла вежа тарілок із пляшкою на самому вершечку, гобіт же біг за ними і майже пищав із переляку: «Будь ласка, обережніше!» А ще: «Будь ласка, не турбуйтесь! Я сам упораюсь!» Але ґноми лише почали співати:

Трощіть порцеляну і бийте скло!

Тупіть ножі і гніть виделки!

Візьме тоді Більбо Торбина зло —

Молоком заливайте всі закапелки!

Ріжте скатерку, вино — навсібіч!

Розлитий жир ногами розносьте!

Пляшки — на друзки, а корки — в піч!

Лишайте у спальні на килимі кості!

У чані з окропом мочіть черепки,

Тоді здоровенним товчіть макогоном,

А коли бодай щось заціліє-таки —

Хай собі котиться геть із розгоном!

Візьме тоді Більбо Торбина зло!

Отже, пильнуйте! Пильнуйте скло!

Та вони, звичайно ж, не вчинили нічого з цих жахіть, і все було вимито і прибрано без жодної шкоди та з блискавичною швидкістю, тимчасом як гобіт крутився посеред кухні, намагаючись простежити, що вони роблять. Потім вони повернулися до їдальні й побачили Торіна, який палив люльку, поклавши ноги на камінну решітку. Він випускав величезні кільця диму, і вони летіли, куди він їм велів: угору в димохід, чи за годинник на камінній полиці, чи під стіл, чи колами до стелі; проте, куди би вони не летіли, були не такі прудкі, щоб утекти від Ґандальфа. Пах! — він випускав маленьке кілечко диму з короткої глиняної люльки, і воно прохоплювалося крізь чергове димове коло Торіна. Потім Ґандальфові кільця зеленіли і, повернувшись, ширяли над головою чарівника. З них уже утворилася ціла хмара, і тому при тьмяному світлі Ґандальф виглядав якось дивно і достеменно по-чаклунськи. Більбо стояв нерухомо й дивився — він любив димові кільця, — а потім почервонів на саму думку про те,