Читати книгу - "Випробування вогнем"

тричі — й виламав її разом з кріпленням. Із дзенькотом на підлогу посипалися залізні деталі, й двері з рипінням прочинилися в темряву.

Ньют мовчав, дивлячись на довгу вузьку смужку темряви так, наче з неї от-от вилетять біси з підземного світу. Потім повернув вогнегасник безіменному хлопчині.

— Ходімо, — скомандував Ньют, і в голосі його вчувалося легке тремтіння.

— Стривайте, — зупинив глейдерів Казан. — Нам точно треба виходити? Може, недаремно двері замкнули?

Томас не міг не погодитися: він також мав погані передчуття.

Мінхо став біля Ньюта, подивився на Казана, потім зазирнув Томасові в очі.

— А що ще нам робити? Сидіти і чекати, поки ті біснуваті ввірвуться? Гайда.

— Крізь ґрати ці скажені не проб’ються, — різко відповів Казан. — Є час поміркувати.

— Немає часу міркувати, — озвався Мінхо. Ногою штурхнув двері — й вони розчахнулися; темрява за ними, здавалося, загусла. — Та й узагалі, чого ти мовчав, поки ми ламали замок, баклан? Тепер пізно.

— Тільки б не виявилося, що ти не помиляєшся, — стиха буркнув Казан.

Томас не міг відірвати погляд від чорнильної темряви в сусідньому приміщенні. До болю знайоме лихе передчуття підказувало, що з рятівниками щось не так — в іншому разі вони б давно прийшли. Але Мінхо з Ньютом мають рацію: не можна відсиджуватися, треба шукати відповіді на питання.

— От гниляк, — сказав Мінхо. — Я йду перший.

Не чекаючи відповіді, він ступив у темряву і вмить у ній розчинився. За ним пішов Ньют — він кинув наостанок нерішучий погляд на Томаса, і той зрозумів, що має йти третім.

Крок по кроку Томас вийшов з дортуару й, витягнувши перед собою руки, заглиблювався в пітьму їдальні.

Світло, що било в спину, майже нічого не освітлювало; з таким самим успіхом можна було йти, міцно заплющивши очі. А ще тут смерділо. Жахливо смерділо.

Десь попереду скрикнув Мінхо, тоді гукнув до тих, що йшли позаду:

— Стережіться! Щось… дивне звисає зі стелі.

Почувся чи то писк, чи то стогін, потім щось зарипіло.

Так наче Мінхо головою зачепив люстру, і вона почала розгойдуватися. Десь праворуч захрипів Ньют, і почувся скрегіт металу по підлозі.

— Стіл, — оголосив Ньют. — Не наскочте на столи.

За Томасом ішов Казан.

— Хтось пам’ятає, де вимикач?

— Я до нього саме йду, — відповів Ньют. — Бачив десь тут рядок вимикачів.

Томас наосліп ступав уперед. Очі вже трохи призвичаїлися до темряви, і там, де колись стояла суцільна чорна стіна, позначилися густіші тіні на тлі інших тіней. Та однак щось було не так, ніби речі стояли не на своїх місцях. Так наче…

— Ху-у-у! — з огидою пирхнув Мінхо, наче вступив у купу дристу. Знову щось зарипіло.

Не встиг Томас запитати, в чому справа, як сам врізався у щось. Тверде. Дивної форми. Загорнуте в тканину.

— Знайшов! — вигукнув Ньют.

Кілька разів клацнуло, і кімнату осяяло світло флуоресцентних ламп, на мить засліплюючи Томаса. Протираючи очі, хлопець позадкував від предмета, в який врізався, й одразу ж наразився на другий, аж той гойднувся вбік.

— Жах! — скрикнув Мінхо.

Томас примружився; зір прояснився. Хлопець змусив себе роздивитися моторошну сцену.

По всьому величезному приміщенню зі стелі звисали люди — їх була щонайменше дюжина. Всіх їх повісили за шиї, і мотузки врізалися у фіолетову набряклу шкіру. Закляклі трупи легенько гойдалися; блідо-рожеві язики повивалювалися з ротів з побілілими губами. Очі в усіх були розплющені, але в смерті незрячі. З усього видно було, що вони провисіли тут багато годин. І одяг, і обличчя були знайомі.

Томас упав навколішки.

Він знав цих мерців.

Саме вони врятували глейдерів. Буквально вчора.

Розділ 4

Намагаючись не дивитися на трупи, Томас підвівся. Чи то дійшов, чи то дошкандибав до Ньюта, який досі стояв біля ряду вимикачів, повними жаху очима позираючи то на одного повішеника, то на іншого.

Стиха лаючись, підійшов Мінхо. З дверей дортуару з’являлися інші глейдери — і скрикували, зрозумівши, що бачать. У Томаса на очах хтось виблював. Хлопець і сам відчув, як до горла підступає нудота. Що трапилося? Як могло все отак перевернутися догори дриґом? Від розпачу шлунок стиснувся в тугий клубок.

А тоді Томас знову згадав про Терезу.

«Терезо! — кликав він подумки. — Терезо!» Знову і знову, заплющивши очі та зціпивши зуби. «Де ти?»

— Томмі,— покликав Ньют, хапаючи Томаса за плече. — Що з тобою?

Виявляється, Томас, зігнувшись навпіл, обхопив себе руками поперек живота. Повільно випроставшись, він спробував прогнати почуття тривоги, що гризло його зсередини.

— Сам… як гадаєш? Озирнись.

— Ясно, просто ти так зігнувся, наче від болю.

— Зі мною все гаразд, хотів тільки поговорити з Терезою. Але не зміг.

Насправді все було негаразд. І ще Томасу неприємно було