Читати книгу - "Стрибок у ніщо"

тихо з’явився старий лакей в сірій лівреї з позументами. Глухим, старечим голосом поважно доповів:

— Доктор містер Текер.

Леді Хінтон насупилась. У четвер, день файф-о-кло-ка, домашній лікар мав прибути о четвертій годині сорок п’ять хвилин, щоб закінчити вечірній візит до приходу гостей. Сьогодні лікар спізнився на цілих п’ятнадцять хвилин.

— Проси.

З-за дверей визирнула коротко підстрижена голова з посивілими скронями, потім обережно просунулась І вся фігура доктора в чорному, наглухо застебнутому сюртуці. Сюртук замість традиційного вечірнього смокінга! Леді Хінтон прощала таке порушення етикету Текеру тільки тому, що він був “людиною іншого кола”, до того ж іноземець — чудовий лікар, “утікач і жертва часу”. На батьківщині Текер не помирився з “духом нового часу”, який вважали за “справжній дух-стародавніх”.

Обличчя Текера було водночас і розгублене і радісно схвильоване. З показною впевненістю пройшов він од дверей до троноподібного крісла, привітав леді поважним поклоном і обережно, мов крихку дорогоцінність, узяв кволу руку пацієнтки, щоб намацати пульс.

— Мені казали, що лікарі відзначаються пунктуальністю, а німецькі — особливо! — спроквола мовила леді Хінтон.

— …Шістдесят шість… шістдесят сім… — відлічував Текер удари пульсу, дивлячись на секундну стрілку кишенькового годинника. — Пульс нормальний. Пробачте, леді. Домашні обставини затримали мене. Моя дружина… народила. Хлопчика, — і очі Текера радісно спалахнули.

— Вітаю, — стиха промовила леді Хінтон. — Приймав лікар? Отже, у вашої дружини було два лікарі. А в мене мало не стався припадок печінки… А втім, лікарська етика завжди була для мене незрозумілою.

Текер переступав з ноги на ногу. Внутрішньо він був обурений, але стримував себе, згадавши про новонародженого: нові обов’язки батька, нова відповідальність…

Поставивши пацієнтці кілька запитань, Текер хотів піти, але в леді Хінтон уже була напоготові жіноча помста.

— Сподіваюсь, докторе, ви не відмовитесь залишитися на файф-о-клок. Зберуться мої давні друзі, — сказала вона з усмішкою гостинної господині.

Текер коротко зітхнув, вклонився і сів на стілець. Він мав такий вигляд, наче під ним була розпечена сковорода. Всі мовчали.

Щоб перервати обтяжливу мовчанку, бранець підступної гостинності сказав:

— Я читав у газеті: якось у лондонській економічній школі виступив славнозвісний письменник. Він звернувся до слухачів з такою промовою: “Багато хто з юнаків, які сидять тут, будуть знищені: одні вбиті, другі задушені газами, треті умруть з голоду. Насувається світова катастрофа. Цивілізація гине, і нема виходу. Залишається хіба збудувати ковчег, схожий на Ноїв…”

Леді Хінтон опустила на коліна вишивання. Вона зблідла, очі її спалахнули гнівом.

— Побережіть нерви вашої пацієнтки, містере Текер! Увійшов слуга.

— його сіятельство барон Маршаль де Терлонж і його превосходительство комерції радник містер Стормер.

Невдоволення на обличчі леді Хінтон змінилося звичною маскою люб’язності.

Увійшов Маршаль де Терлонж, французький банкір з сумнівним минулим, що нажився на війні і купив титул барона. Йому було під п’ятдесят, але він здавався зовсім трухлявим. Разом з ним прийшов плечистий, міцний дід, у якого обличчя було червоне, наче в різника.

Барон прошкутильгав до крісла, поцілував руку господині і, дуже заїкаючись, сказав:

— Дозвольте е-е… відрекомендувати мого компаньйона і друга м-містера Ст… Ст…. Ст…

— Стормер! — гаркнув товстун, подаючи розчепірені товсті пальці господині, що здригнулася від його голосу.

— його преосвященство єпископ! — оповістив лакей.

Увійшов єпископ Иов Уеллер, огрядний, здоровий чоловік з породистим, рум’яним обличчям. Його променисті очі і соковиті губи усміхались.

Услід за єпископом прибув професор філософії Шнї-рер. Він здивовано оглянувся навколо, наче не туди потрапив, усміхнувся, мов дитина, що впізнала знайомі обличчя, і, простягнувши обидві руки, підійшов до леді Хінтон.

Після взаємних привітань усі сіли за чайний стіл. У цю мить біля під’їзду загудів автомобіль, Леді Хінтон незадоволено скривилась: “Найпізніше приїжджає!” — а Еллен зашарілась. Вона впізнала гудок блоттонівського авто.

Через дві хвилини лорд Генрі Блоттон у чорному смокінгу, модному жилеті, краватці вже входив у вітальню, поблискуючи моноклем. Він був старанно вибритий і надушений.

— Я не спізнився? Здрастуйте, тітонько! — так називав він леді Хінтон, якій доводився далеким родичем.

Як тільки всі сіли за стіл, леді відразу почала розмову на улюблену тему про занепад звичаїв, розбещеність молоді, сучасні книги, “які не можна дати в руки добре вихованій дівчині”, про відсутність належно! поваги до авторитетів і старших…

— Скажіть, дорогий бароне, — звернулася вона до банкіра, — я чула, ви приїхали до нас викачувати англійське золото? Хочете обмілити наш золотий басейн?

Обличчя банкіра скривилось.

— X… х… х… Я для цього надто м-мало потужний насос, леді. З-з… з таким же успіхом я міг би обмілити Атлантичний океан.

Леді Хінтон неохоче приймала в себе “цього вискочку”, але була з ним люб’язна, бо так радив їй юрисконсульт і керуючий справами Сміггерс, який вів з банкіром великі справи.

Не забула леді Хінтон, як гостинна господиня, і старого філософа.