Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

малого радика, який стояв наді мною і, радісно попискуючи, облизував моє обличчя. Я помацав груди і нащупав за пазухою щось тверде. Дідів амулет! Не може бути! З полегшенням заплющивши очі, я сумно усміхнувся. Де ти зараз, дідусю?..

Радик задоволено пищав та підстрибував. Я лагідно погладив малого по голові.

— Дякую, друже, ти врятував мені життя своїм геройським вчинком. Виявляється, ми не такі вже й безпомічні, — і я усміхнувся.

Озирнувшись, побачив ще одного рятівника. Скрутившись калачиком, у високих заростях очерету лежав грізний сифон, наче безневинна домашня тварина. Його вінценосна голова спочивала на масивних лапах з гострими пазурами. Звір не спав, а тривожно і часто дихав. Я стривожено наблизився до крилатого побратима, той лише підняв злегка розкосі вологі очі. На задній лапі звіра кровоточила рвана рана, з якої стирчав уламок кігтя велетенського птаха.

Якби вірний сифон не перегриз горло супернику, не лежали б ми зараз на м’якому мосі і не насолоджувалися б заколисуючим шумом тростини та приємним теплом, що піднімалося з боліт.

— Потерпи, друже. Я спробую допомогти.

Сифон не ворухнувся, лише жалібно засичав. Радик, намагаючись підтримати, печально пищав і крутився навколо товариша.

Цілющі трави, які приберіг у торбині, вчасно знадобилися. Обережно обробивши рану, я різко витягнув уламок кігтя. Крилатий велет лише здригнувся.

— Ти справжній герой, — підбадьорив рятівника.

Трави робили свою справу. Я заспокоївся, коли помітив, що звір заснув. Сон — кращий лікар.

Крізь насуплене небо пробивалось тьмяне світло сонячного диска. Високі болотяні трави пританцьовували в такт вітру. Місцевість не відрізнялася від тієї, де зупинялися з дідом, і я не міг зрозуміти, як далеко сифон заніс нас із місця битви. Залишатися довго на одному місці небезпечно. Але сифон зараз у небо не підніметься. Та й я сподівався, що з хвилини на хвилину нас наздожене дід.

Час спливав. Сонячна пляма закотилась за горизонт, втомившись за день боротися з хмарами. Радо так і не з’явився. Хоча дідів сифон вчув би нас за милю. Тішило, що і переслідувачів не видно. Можливо, вирішили, що я загинув.

Під вечір болото ожило. Гомоніли і перегукувались нічні птахи, посвистував очеретяний свич, шуміли, перешіптуючись високі трави. То тут то там чувся плескіт води. Болото таємниче булькотіло.

Я ближче притиснувся до сифона. Переляканий радик заліз на руки. Я заспокоював малого страшка, а сам був готовий закричати від найменшого шурхоту.

Щоб заглушити страх, який підступно підповзав з темних закутків очеретяних заростей, я відкрив торбу, вирішивши чимось підкріпитись. Адже сьогодні я лише снідав. І без того поганий настрій бухнув тяжким каменем на серце — їжі майже не зосталось. Основні запаси залишились в дідовій торбі. А Радо ще й досі не знайшов нас…

До страхів, що породжувала ніч, приєдналася тривога і гіркі підозри, що з дідом трапилась біда. На душі стало так кепсько, що здавалось, ось тут і зараз закінчиться моє життя. Усвідомити, що я залишився на світі один-однісінький, ще нестерпніше, ніж всі нічні жахіття разом узяті.

— Ні! — стрепенувся я. Розкисати не можна! Потрібно берегти сили і не падати духом. Все-таки я залишився живим. Потрібно дістатися до Шанталії і знайти Майстра Каро, а там обов’язково чекатиме дід! Він, певне, вже прямує на Захід!

Та якби я тільки знав, яким довгим виявиться шлях до тієї Шанталії…

Розділ 4

Сифон швидко поправився. Щоночі ми вирушали в дорогу, а вдень відпочивали, ховаючись у затишній місцині.

Запаси їжі давно скінчилися. Я міг, звичайно, щось вполювати, якби мав лук чи хоча б ніж. Доводилось перебиватися ягодами і корінцями. Та довго я б так не протягнув. Але малий радик і тут не залишив у біді. Якось він приніс цілком їстівного впольованого звірка, а собі присунув гризуна. З цього часу товариш став добувати харчі для нас обох. Я знайшов підходящого камінця з загостреним краєм, який слугував ножем. Навчився патрати здобич, розводив вогонь та запікав печеню. Сифон давав собі раду. Вдень літав на полювання і відпочивав, а вночі ми продовжували подорож.

Я часто згадував діда. Все гадав, де він зараз, та тішив себе думкою, що скоро зустрінемось. Я вже менше боявся невідомості. Поволі звикав до кочового способу життя. Став впевненішим, обачніше вибирав місце для зупинки.

Одного разу ми ледве не приземлилися в лігві диких сикерів. Це невеликі, але дуже агресивні і небезпечні істоти, які живуть в норах і нападають на жертву зграєю. Добре, що сифон — нездоланний для них об’єкт. Пронизливим свистом та страшною пащекою велет розігнав хмару голодних тварюк.

Болота Невмору різко скінчились. Все частіше траплялися поодинокі пагорби, а за ними виднілися вищі і крутіші. Далеко на горизонті синіли гори. З кожним днем вони наближалися і швидко проковтнули нас. Непривітні і чужі для жителя рівнин, гори погрожували величчю, наче попереджали непроханих гостей. Підніжжя, порослі дрімучими лісами, волохатими лапами видряпувались вгору, до голих вершин, що впиралися в небо. Далеко внизу від місячного сяйва виблискувала широка гірська ріка, що наче лезом розрізала навпіл сплячу долину та зникала, звиваючись змією, десь за черговою горою.

Холодний подих сніжних вершин, що виднілися попереду, щоночі змагався з моєю тонкою одежиною, нагадуючи про її нікчемність.

На щастя, на третю ніч я помітив вогні розташованого в долині поселення. Це був шанс роздобути тепліший одяг. Але вже звична обережність підказала зробити привал подалі, а уже при світлі дня