Читати книгу - "Репетитор"

під сорок, підстрижений під «їжачка», з такими… ну, добрячими вусами і сережкою у лівому вусі. Одежинка його складалася з чорної майки і спортивних штанів. Гарна така одежинка, промовиста. Буквально кричала вам до вух: ні-ні, ви не подумайте, я не з базару, люди добрі, я з фірмового магазинчика!

Спогадалися байдужа атмосфера приймальної комісії і твердість асфальту під його крижами на дорозі. Між цими фактами заліг морок якоїсь пізнаваности.

— А як ви почуваєтеся? — порушив мовчанку лікар. Професію мав таку: цікавитись самопочуттям хворих. Але Андрій себе хворим не відчував. Дещо схибленим — так.

— Дуже добре. Амбал, певно, змучився і махає кувалдою не так хвацько.

— Амбал? — Його брови здивовано поповзли вгору, але вчасно зупинилися. — Я й забув, який оригінальний тип мислення в сучасної молоді. — Він приречено поглянув довкола. — Аж надто оригінальний.

Господар кімнати справді володів неповторним баченням сучасного інтер’єра. Усі стіни, стелю, шафу, двері, стелажі, комп’ютер і колонки обліплювали зображення песиків однієї породи. Вгадайте, якої? Саме так: бультер’єрської. Є така порода. Мила, добра і симпатична…

«Тут мешкає фанат, — виразно проступало крізь плакати й журнальні вирізки. — Руками бажано не чіпати. Якщо вам не все одно, скільки у вас пальців…»

— І багато «Педігрі-палу» вони споживають? — чемно поцікавився Андрій.

Не те, щоб йому дуже кортіло одержати довідку про собачу дієту. Йому вистачало б знати, що цих песиків тримають нагодованими так ситно, що вони навіть кігтем не можуть рухнути. А для певности — із гіпсом навколо щелеп.

Ні, він не боявся собак, зовсім ні. Просто деякі дресирувальники не викликали довіри.

— Вони? А, ви маєте на увазі… Ні, ми не тримаємо тварин. У дочки — алергія, цілком можливо — на шерсть, тому ніяких хом’ячків, собачок, котиків et cetera. Але мій син цього не хоче зрозуміти.

І лікар замислився. Видно, було над чим.

Андрію теж було над чим порозмислити.

…Йому дев’ять з гаком. Він, потайки від мами, пакує кішку з п’ятьма кошенятами до ранця і рушає за місто. Повернувшись, застає маму в стані тихої істерики. Вона до вечора ходить у нього по п’ятах і повторює, що він — вбивця. Він може пояснювати, що ще шістьох членів сім’ї їм ніяк не прогодувати, але мама і так це знає. На ранок вона довго просить вибачення, але йому від того не легшає.

Кошенята тихенько попискують, коли він зупиняється на березі озера — не озера, а якоїсь великої баюри — і виймає їх із ранця…

— В машині ви були значно говіркіші, — піймав його на березі тієї баюри знайомий голос. Андрій стрепенувся. Бо на нього втупилися цупкі й сторожкі очі.

«Треба бути обачнішим».

— Славко каже, що з підвищенням температури на один градус частота обертів мого язика зростає в десять разів. Зараз я вже вистиг.

— Ваш Славко — медик?

— Психолог. Вважає, що всі хвороби від неправильного психологічного настрою, і тільки рак легенів — від цигарки.

— І тому він не палить?

— Хто — Славко? Ви ж, лікарі, самі постійно торочите, що пасивне паління шкідливіше за активне, ось він і рятується, як може: дістане «Президента» — добре, а як «Приму» — теж не зле. Головне — це здоров’я, чи не так?

— Ну, ви даєте, пацани! — як каже мій син. А якщо серйозно, то вам треба лежати, а не стовбичити біля вікон. Я сам зашторю.

Але Андрій на його вудочку не попався.

— Та мені час іти. Для чого песиків зайвий раз нервувати?

— Нічого подібного. У понеділок я направлю вас на ЕХО-, Електро-, РЕО-ЕГЕ, і тільки після…

— На яке «ге» ви мене направите?

— Подивіться на нього: ледве на ногах тримається, а грубіянить. Лягайте і не перечте лікареві. Куди мені передзвонити, щоб за вас не хвилювались?

— В ООН, до миротворчих військ… Стався кричущий випадок зазіхання на мою незалежність… Моя незалежність протестує…

На півдорозі до млосної глибіні він почув чийсь шепіт, схоже, — лікаревого сина: «І як довго той бомж збирається займати мою буду?»

«Ось і фанат… фанат… фанат…», — шугонуло разом з ним у глибочінь.

…Йому близько десяти. На великій перерві сусідка по парті витягає бутерброда з шинкою, голландським сиром і помідором. Найбанальнішого бутерброда з погляду однокласників. Але раптом до їхньої парти підходить вчителька й каже: «Ляна, поділися з сусідом». І дивиться на Андрія стривоженим, жалісним поглядом.

Дівчинка знизує плечем і розділяє бутерброда навпіл. Ні, їй зовсім не шкода, але йому на мить здається, що він знову нахиляється до мисочки з прокисаючим молоком. Ця мить одразу змінює траєкторію його руки й думки: рука замість бутерброда бере олівця, а думка хапається за недавно прочитану фразу: «Ми, вегетаріанці, не пожираємо трупів».

Дівчинка зацікавиться, і, поки вона з'їсть свого бутерброда, він викладе перед нею всі основні тези вегетаріанства.

Коли йому ставало зле, він завжди багато говорив, але того дня він дає собі слово, що ніхто ніколи більше не помітить, як йому зле.

З того дня він починає виробляти нову манеру поведінки, яку діти охрестять стилем від Шелепінського.

Відтак він стає самітником.

Стиль від Шелепінського:

— роками одна й та ж сама сумка через плече, один записник на кілька предметів, футболка і джинси на всі пори року, лише в особливо сильний холод — куртка, але ніяких шапок, шаликів і рукавиць;

— ніяких обідів у школі, ніяких кафешок поза школою, ніяких виїздів на природу всім класом;