Читати книгу - "Рік 2245"

— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…

— Вже летиш? — сумно спитав старий.

Омем вагалась.

— Хотіла б уже летіти… В горах так добре бачиш життя… Але ти викликав мене, і тепер я уже зв’язана з ними… Дозволь мені ще трохи побути там, а тоді я прилечу до тебе і до них.

— Прилети… Бо їхня темінь викликає в мені огиду, і це мучить мене. Але зажди. Є ще одна річ.

Він легко нахилився і вийняв з-під скляного стола, на якому спав Ранцев, обмотаний в шовк і півзотлілу вовну невеличкий округлий предмет.

— Ось, — простягнув його до Омем. — Початок Початків, але вжитий до смерти… Те, про що ми чули і бачили на екранах… Вони кидали ним в людей… Давно, ще до Великого Повстання Матерів.

— Ти певен, що початок ще живий? — покрутила Омем в руках бомбу.

— Так. Просвітив на екрані. Ось, бачиш?

Він показав сріблясту платівку, на якій був чітко вималюваний малюнок, а в центрі велика фіалкова пляма.

Омем насупила брови.

— Розкрий і вийми Початок. Поклади уламки скла. Не можна темним дозволятися гратися смертю… І не забудь раніш приспати Початок.

Вона віддала бомбу і витерла руки, все ще насуплено дивлячись перед себе. Потім раптом вся затрусилась від тихого доброго старечого сміху.

— Ах, як над нами ще тяжіє страх перед могутністю зла. Ми ще так віримо в нього…. Нас мільйони, сповнених любов’ю, вихованих в ній, перейнятих нею, а ми боїмося чотирьох темних і цієї штучки…. Не руш її… Нехай ідуть з нею, нехай беруть, нехай спробують знайти серед нас такого, що схоче вкупі з ними сіяти смерть… Не руш її… Тепер ніхто не може хотіти убити свого ближнього, розумієш, не може.

Старий з сумнівом дивився на Ранцева, що неспокійно заворушився уві сні, стискаючи кулаки.

— Він — може, — уперто сказав він.

— Ет! — одмахнулась Омем. — Тепер він думає, що може, але не може… Пусти їх, не руш нічого. Не заважай і не допомагай… але все-таки придивляйся до них… то твоє створіння…

Раптом над ними розкотився цілий хор дзвінків і радісних голосів; щось м’яке упало на скло даху, і звідтам на підлогу лягла тінь величезного букету.

— Що це? — спитала Омем.

— То мої діти, підопічні з історичних наук… Я заборонив їм приходити до мене, бо хотів уже відійти від життя… Та вони щодня кидають мені на дах квіти, щоб я думав про них… І я мушу думати… і ще й лазити на дах по ці букети, — додав він буркотливо, натискаючи на стрижень і видушуючи з підлоги блискучу драбину.

— То чом не вилетиш? То ж далеко легше.

— Пробував. Але вони мене оточують колом і посилають промені серця, і грають, і співають, і просять, — півнарікаючи, піврозчулено пояснив старий.

Омем розсміялася.

— Ех, Очет, Очет! І ти кажеш, що хочеш відійти від життя… Ні, ні, то не так легко… особливо коли маєш учеників, дітей… Видно, Отець наш бачив, що ти ще весь в життю, тому й послав тобі цих, зі снігу… Але не трудися, я вилечу і принесу квіти.

Вона вийшла. Старий Очет, закинувши голову так, що білий пух розлетівся сріблястою авреолею навколо голови, дивився крізь стелю. Бачив, як Омем злетіла до квітів, як до неї кинулось ціле коло великих птахів і як, по якійсь секунді, вони кинулися всі врозтіч.

— Омем! Це Омем! — почулися півзлякані, піввеселі голоси, потім тихий подзвін притриманих дзвіночків, і вся весела зграя зникла з-понад даху.

Очет засміявся і сміючись пішов назустріч Омем, що саме входила до кімнати з квітами.

— Що ти зробила? — спитав він. — Чого вони злякалися?

— Я з’явилася їм такою Омем, якою їх страхали змалку — з блискавицями над головою і довгими золотими пальцями… Їм дуже хотілося злякатися, і вони полетіли вдоволені… Люди люблять почувати себе малими дітьми.

— В цьому сила жінок, — докінчив Очет. — Але завтра їх прилетить удвоє більше, бо кожному захочеться, щоб страшна Омем одігнала його, — заклопотано покрутив він головою. — Хіба віддам їм темних, нехай покажуть свою силу.

— Добре. Так і зроби. Всі не лишаться при них, та то й не потрібно, але сумлінніші візьмуть те поважно.

— Всі візьмуть це поважно, — скрикнув Очет. — Це ж мої учні.

— Так, так, — похитала головою Омем. — Чоловіки до смерти лишаються хлопчиками. Бо не хотять вірити у те, що добре знають, тільки в те, чого їм хочеться… Але роби так, як ми вирішили… А я вже полечу. За ці роки я відвикла від повітря низин, і мені вже кров б’є в голову. Я оселюся трохи нижче, щоб звикнути, і скоро прилечу… Зажди, чи твої діти ще досі бавляться квітами? Бо я привезла їм подарунок.

Вона вийшла і вернулася з прозорою, герметично закритою вазою. Сама ваза мала форму квітки; гранчасті пелюстки вибагливо вгинались внизу, щоб зійтися вгорі білим вінчиком. Крізь вазу просвічувала квітка. Світло-зелені волохаті пелюстки, брунатно-срібний, вкритий захисними волосинками стовбурець і беззахисні в своїй красі ясно-блакитні шовкові пелюстки квітки.

— Краса завжди беззахисна — зітхнула Омем. — І тому гине. Я посадовила таку квітку там, де колись поклали в землю мою доню.

— Все сумуєш? — спитав Очет.