Читати книгу - "Лоліта"

мого обличчя. Вона прагнула вгамувати бiль кохання тим, що рвучко терла свої вуста по моїх, або раптом вiдхилялась iз поривчастим злетом кучерiв, а за тим знову похмуро линула й дозволяла менi живитись її розкритими вустами, мiж тим як я, щиро готовий їй подарувати все — моє серце, горло, нутрощi — давав їй тримати в млявому кулачку берло моєї жадоби.

Пам'ятаю запах якоїсь пудри — яку вона, здається, крала в iспанської покоївки матерi — солодкавий, дешевий мускусний душок; вiн зливався з її власним бiсквiтним запахом, та знагла чаша моїх почуттiв сповнила край; неждана метушня пiд ближнiм кущем завадила їй перелитись. Ми завмерли та з болiсним подрогом в жилах прислухались до шуму, що його ймовiрно зчинила лишень полююча кiшка. Але водночас, нажаль, зi сторони будiвлi пролунав голос панi Лi, що звав дочку з дико зростаючими перекатами, й доктор Купер важко прокульгав з веранди в сад. Та ця мiмозова хаща, iмла зiрок, остуда, вогонь, медова роса, й моя мука лишились зi мною, i ця дiвчинка з виплеканими морем ногами й полум'яним язиком з тiєї пори переслiдувала мене невiдчепно — допоки нарештi двадцять чотири роки по тому я не розпорошив марноття, воскресивши її в iншiй.

5.

Днi моєї юностi, як погляну на них, є схожi на вiдлiтаючий блiдий вихор повторних клаптикiв, немов ранкова веремiя спожитих папiрцiв, видних пасажировi американського експреса через заднє проглядове вiкно останнього вагона, за яким вони в'ються. У моїх гiгiєнiчних зчепленнях з жiнками я був практичний, насмiшкуватий та жвавий. В мої унiверситетськi роки в Лондонi i в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мої науковi студiї були старанними, та не дуже плiдними. Спочатку я думав стати психiатром, як багато-хто з невдах; але я був невдахою особливим; мене охопила химерна утома (треба пiти до лiкаря, — така млость); i я перейшов до вивчення англiйської лiтератури, з якої живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у професора з люлькою, в пiджаку з добротної вовни. Париж тридцятих рокiв цiлком пасував менi. Я обговорював радянськi фiльми з американськими лiтераторами. Я сидiв з уранiстами в кав'ярнi Des Deux Magots. Я друкував в'юнчастi етюди в малочитабельних часописах. Я вигадував пародiї — на Елiота, наприклад: Нехай фрейляйн фон Кульп тримає ще За клямку дверi, й обернеться...Нi, Не зрушуся до неї, нi до Фрески.

Нi до тiєї чайки...

Один з моїх творiв, озаглавлений "Прустiвська ема в листi Кiтса до Бенджамiна Бейлi," викликав схвальнi посмiшки в шiстьох-семи учених, якi прочитали його. Я взявся писати "Коротку iсторiю англiйської поезiї " для видавця з великим iм'ям, а потiм почав укладати той пiдручник французької лiтератури (iз зразками порiвнянь з лiтератури англiйської) для американських та британських читачiв, який мусив займати мене протягом сорокових рокiв, i останнiй томик якого був майже готовий до друку на день мого арешту.

Я знайшов службу: викладав англiйську групi дорослих парижан шiстнадцятого округу. Потiм впродовж двох зим був учителем чоловiчої гiмназiї. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з громадського догляду, щоб з ними вiдвiдувати рiзнi заклади, як наприклад сиротинцi та школи для недолiтнiх злочинниць, де на блiдих, зi злiпленими вiями отроковиць я мiг позирати з тiєю безкарнiстю, яка нам дарується в сновидiннях.

А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi для деяких зачарованих пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв є старшi за них, виказують iстотну свою сутнiсть — сутнiсть не людську, а нiмфiйну (тобто демонiчну); i цих маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки.

Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю на поняття часу. Бiльш того: менi б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi, 9 — 14, як окоємнi обриси (дзеркалистi обмiлi, яскрiючi скелi) зачарованого острова, на якому живуть оцi нiмфетки, i який оточений широким iмлистим океаном. Спитати б: у цих вiкових границях чи всi дiвчинки — нiмфетки? Звiсно, нi. Бо ж так ми, втаємниченi, ми, самотнi мореплавцi, ми, нiмфолепти, давно б збожеволiли.

Але й краса також не є критерiєм, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що зветься вульгарнiстю в тому чи iншому середовищi) не виключає неодмiнної наявностi тих таємничих рис — тiєї казково-дивної грацiї, тiєї мiнливої душевбивчої, закрадливої звабностi — якi вирiзняють нiмфетку серед полiтниць, незрiвнянно бiльше залежних вiд просторового свiту одночасних явищ, анiж вiд невагомого острова зачарованого часу, де Лолiта бавиться з подiбними до неї. В серединi тих же вiкових границь число справдешнiх нiмфеток є багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть "вродливих", але цiлком звичайних, пухлявих, вайлуватих, зимношкiрих, людяних за єством своїм, таких, котрi можуть або не можуть потiм перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку пампушку в чорних панчохах й бiлому капелюшку, яка перевтiлилась у дивну зiрку екрану ). Якщо попросити нормальну людину вiдзначити найгарнiсiньку на груповому знiмку школярок або герль-скаутiв, вiн не завжди вцiлить у нiмфетку. Треба бути художником та навiженим, забавищем нескiнченних скорбот, iз булькою гарячої отрути в коренi тiла та полум'ям над-жадання, вiчно палаючим у чуйному хребтi (о, як доводиться нам щулитись i берегтися!), аби впiзнати одразу, за невимовними прикметами — за ледь котячим обрисом вилиць, за тонкими й шовковистими членами, й iншими ознаками, перелiчити якi менi заказано вiдчаєм, стидом, сльозами нiжностi — маленького смертоносного демона у тлумi звичайних дiтей; вона ж бо, нiмфетка, стоїть серед них невпiзнана, що й сама не вiдчуває своєї казкової влади.

Та ще: через примат часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець має бути готовим взяти до уваги, що потрiбна рiзниця в декiлька рокiв (я би сказав, не менш десяти, але за звичай у тридцять або сорок — й до дев'ятдесяти в не багатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й мужчиною для того, щоб той мiг зазнати чарiв нiмфетки. Тут є питання налаштування кришталика, питання деякої вiдстанi, яку внутрiшнє око з приємним хвилюванням надолужує, й питання певного контрасту, що його розум спостигає з корчем порочної насолоди. "Коли я був мамлюком, вона мамлюком була" (усе Едгаровий перегар), моя Аннабелла не була для мене нiмфеткою: я був їй рiвним; заднiм числом я сам був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го