Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

гітару. Вона в нього враз заквилила, немов жива. Звуки її спершу були якимись болючими, а тоді стали первинно дикими, майже істеричними. Він так грав, ніби то була його остання гра. Довго відводив душу. Студенти сиділи немов заворожені. В сутінках уже не можна було побачити виразу облич, але я угадував їхній настрій: вони були збентежені, навіть приголомшені тією грою. А тоді зблиснули білі зуби гітариста і він завів жалісним, майже дитячим голосом: «Ой, начальнику, начальнику-у, а-а відпусти додому-у…» Доспівавши останній рядок цієї пісні, він раптом так ударив по струнах, що дивно, як вони не порвались, і вже зовсім іншим голосом почав вульгарні табірні куплети. Я не витримав:

— Одну хвилину, — перебив, намагаючись надати голосу байдужості. — Ці дівчата і юнаки — студенти першого курсу. їм не можна слухати таке.

— Студенти! — ніби аж зрадів гітарист. — Першого курсу! Та ми ж теж студенти! Я, наприклад, дев'ятикурсник, он Костиль, — він кивнув на худого, — одинадцятикурсник, а Линда гриз науку чотирнадцять курсів.

— Авжеж, — ворухнувся білявий Костиль, що досі сидів з підібганими по-східному ногами. — І так нам та наука в печінках засіла, що ми плюнули на неї та пішли світ заочі. Хрін з ними, з тими дипломами…

— Чьо світитесь, чьо світитесь!? — обізвався третій із гостей злим голосом. — Чули, що бугор сказав: не можна їм слухати ваших куплетів, розтаку вашу перетаку! Не можна. — Він підвівся і попрямував до річки. Його поплічники без звуку подалися слідом.

Довго не могли поснути студенти. Звуки гітари глибоко увійшли їм у свідомість і щось там оголили. Було в тих звуках те, чого людину непомітно для неї позбавляла цивілізація — повна, майже тваринна, розкутість почуттів. Я піймався на думці, що звичайна симпатія до тієї пишненької під впливом почутого стала раптом викристалізовуватись в глибоке почуття…

А ніч брала своє. Хтось із хлопців уже белькотів уві сні. Тільки я лежав під відхиленою запоною і не зводив очей зі стану сусідів на тому березі. їхній абияк напнутий намет у сяйві місяця був схожий на брилу породи. А надворі тихо-тихо, ніде не шелесь. Тільки терпкий запах хвої нечутною хвилею то накочувався, то відкочувався від місця моєї схованки. Було вже далеко за північ. Мені лишалося вартувати ще півгодини. А потім я мав розбудити одного із студентів. І тут до слуху долинуло шарудіння. Здавалося, то заворушилася якась із дівчат на ліжнику в сусідньому наметі. Але скоро звуки розтанули в тьмяній тиші. Підозри в мене вони не викликали — з шатра-бо на тому березі ніхто не виходив. Та невдовзі охопило почуття неусвідомленого жаху. Він, здавалося, не в мені зародився, а десь інде, а моя підсвідомість тільки відгукнулася на нього. Зараз я вже можу стверджувати, що то був жах іншої людини, на який я внутрішньо відгукнувся. За якусь мить щось завовтузилось і водночас почулося хрипіння. Я вислизнув з-під запони і кинувся до крайнього намету. А там, в двох кроках від полотняної стіни широчезна чорна спина пригнітила дівчину. Її білі ноги мигтіли в медвяному місячному сяйві й несамовито били по ліжнику. З-під руки ґвалтівника, якою він затис їй рота, чулося тільки хрипіння. Не довго думаючи, я щосили садонув його носаком в ребра, аж там щось хряснуло. Зразу ж почувся кашель. То бородань відпустив рота дівчини… У цього чоловіка була звіряча реакція: я й не отямився, як він, уже в повний зріст, насувався на мене немов ведмідь. Не пам'ятаю, як він замахнувся, а пам'ятаю лише удар в голову — блискавичний і нищівний. Я відлетів на кілька метрів і знепритомнів…

Отямився від дикого жіночого крику. Бандюга, схопивши гітаристку за руку, тягнув її в хащу. Я, ледь зіп'явшись на ноги і хитаючись, пішов слідом. Тим часом, розбуджені криком, повибігали напівголі студенти. До річки з протилежного боку поспішали поплічники ґвалтівника. І тут мені клепнуло в потьмарену свідомість, що в мене ж під штормовкою заряджений і знятий з запобіжника наган. Я вихопив його і без вагань навів в голову бороданя. Він був метрів вісім від мене, до того ж смикався, намагаючись утримати дівчину. Але я цілився не так очима, як інстинктом, мені й на думку не спадало тоді, що я можу схибити, або, ще гірше, попасти в дівчину… Здавалося, то був не звук пострілу, а гавкнув великий собака. На мить мені примарилося, що в чорного чоловіка збито капелюха. Сам він, шарпнувшись, повалився на лапи ялини. Упала й дівчина. Підбігши, я побачив на гілках якісь білі драглисті шматки, що волого поблискували в сяйві місяця. Дівчина мить лежала непорушно, а тоді зробила спробу встати. Але її ніби було прикуто до широкої чорної фігури на землі. Рука напасника тепер уже мертвим браслетом стискала їй зап'ястя. Ще й тепер відчуваю закляклу силу пальців, які мені довелося відгинати аби звільнити дівчину… Потім я не раз згадував ту мертву хватку, коли мені десь за тиждень по тому, одягли наручники…

— Вакуло, — перебив я його, тамуючи поблажливі нотки в голосі, — це все був сон?

Досі Вакуленко дивився на своє відображення у вікні і розповідав ніби йому, а тепер повернув голову до мене: його брови — два пожухлих кущі колючки — ворухнулись, з-під них визирнули жовтувато-зелені очі.

— Ні, колего, — відказав він. — Це була дійсність. А сон виявився набагато лихішим… Мені приверзлося таке: коли я кинувся на шурхіт і побачив, що бандюга намагається зґвалтувати дівчину, я злякався. І, як кожна злякана людина, почав міркувати не над тим, як врятувати дівчину, а як уникнути небезпеки самому. Рішення було соломоновим: поки жертва, рот якій міцно затис долонею бандюга, не подає голосу, я нічого не бачу, нічого не чую і нічого не скажу… Може, тобі доводилося зустрічати східний талісман із трьох мавп, перша з яких затулила собі лапами очі, друга — вуха, а третя — рот? Тоді, уві сні, я уособлював той талісман у найцинічніший спосіб… Якщо ж дівчина закричить, — подумалось мені, — то я вискочу разом з розбудженими студентами, може, навіть на хвилю раніше. При такій юрмі напасник безперечно накиває. Якщо ж вона не закричить… Ну, що ж, їй не повезе. Згадав я тоді і про наган. Але в той