Читати книгу - "Ліки від страху"

— Гм, звідси, з твого кабінету, це виглядає досить привабливо. А ти б побігав, як мені доводиться, — сказав я. — Чого ж ти сищиком не став?

Чигаренков ніяково пом'явся:

— Я ж спершу в розшуку працював. Але чи то не пощастило, чи, як мовиться, «не виявив даних». Знаєш, як це буває?..

— Не зовсім, — невпевнено пробурмотів я.

— Ет, не пощастило мені. Я от пам'ятаю випадок — лазні в мене були на дільниці, жіночі. Свого часу обкрадали їх безбожно — то речі, то коштовності з кишень; крадуть — не приведи господи. Я розробив план, усіх причетних за цим планом перевіряю. Зо дві сотні жінок допитав — марно! З'являється тут одна кирпата, щічки рожеві, приємна така зовнішність — двірник, у Москві років два, сама із села. Я, звісно, хоч і з нудьгою, але допитую, бо план с план і його треба виконувати. А за сусіднім столом працював Федя Сударушкін, його через пенсійний вік на запеклих аліментників перекинули. Й раптом підводить він голову і ні сіло ні впало: «Громадяночко, вийдіть-но у коридор на хвилину!» Кирпата виходить, значить, я — йому: «Ти що, Федю, збожеволів? З якого це дива ти її випровадив?» А він каже: «Голову мені відірви, коли не вона в лазнях шурує!» Одне слово, довго розповідати не буду, тільки ж Федя мав рацію — вона! Я потім усе в нього допитувався: звідки дізнався? А Федя клянеться щиросердно: «Та не знав я, їй богу, не знав! От відчув я її зразу, нюх у мене на злодіїв є». Звичайно, нюх з'явиться, коли тридцять літ одпрацюєш, а я три місяці…

Чигаренков походжав кабінетом, порипуючи блискучими чобітьми, сяючи всіма своїми начищеними ґудзиками, значками, медалями, і на його свіжому, молодому обличчі проступав подив:

— Я ж не сперечаюся — проколи були. Але ж і досвіду бракувало, а працювати я хотів! Днями й ночами у відділенні стовбичив. Тільки ніхто на це уваги не звернув, а навпаки, викликав мене якось заступник з розшуку. Єхидний мужик був — жах, ну й давай з мене стружку знімати, та все із шпильочками… — Давня образа спалахнула яскравим рум'янцем на обличчі Чигаренкова, підсушила повні губи, звузила зелені очі. — Я психонув, звичайно…

— Це ти даремно, — зауважив я. — Треба було все пояснити як слід, просити випробувати тебе у справжньому ділі.

— Тож-бо й воно, — сумовито погодився Чигаренков. — А я згарячу, коли так, кажу, перейду в зовнішню службу, мене давно кличуть і квартиру обіцяли…

Слухав я його й анітрохи йому не співчував, бо ж збоку було видніше, як точно, як правильно й добре сидить на своєму місці Чигаренков — саме на своєму. Ми розмовляли, а на столі дзеленчали телефони, до кабінету заходили співробітники Чигаренкова, й він давав їм ясні, чіткі розпорядження, логічні й, мабуть, правильні, бо сприймалися вони на льоту, як це буває в надійно і добре спрацьованому колективі. З реплік, приязних і шанобливих, я бачив, що він тут має повний авторитет. І з несподіваним сумом я подумав про недосконалість механізму людського саморозуміння, при якому віртуози бухгалтери потай зітхають над незабутніми долями відважних мореплавців, геніальні крапці шкодують за втраченими можливостями стати журналістами, а відомі лікарі-кардіологи вважають, що їхній талант по-справжньому міг розквітнути тільки на театральній сцені, — профессьйон манке, як кажуть французи, нехтування покликанням.

У словах Чигаренкова мені виразно чулася образа на те, що вуркагани його обманювали. Але ж на те вони й вуркагани, прямодушних і щиросердних злодіїв не існує. А він ніяк не міг погодитися з тим, що вчинки людей іноді суперечать логіці, а мотиви їхні нестандартні. Він хотів, щоб усе відбувалося за правилами, за законом, по порядку, і невтямки йому було, що сищик саме там і виявляє своє покликання, де відбувається беззаконня, непорядок, порушення правил…

— Я кажу заступникові з розшуку: зверніть увагу на хлопців із сьомого будинку — бешкетують! А він каже: нехай гуляють, нехай радіоли на весь будинок крутять. Хай, каже, квіти на клумбах топчуть. Аби тільки не крали! Ось тобі вузьковідомчий підхід, «психологія». Я цього не розумію…

«Тому він — заступник з розшуку, а ти — із служби», — подумав я і сказав:

— Вам треба об'єднати виховавчі зусилля. Я, знаєш, прочитав оце в журналі: «Стратегічна мета виховання — формування щасливої людини».

— А я не відмовляюся, — миролюбно мовив Чигаренков. — Я і так усіх виховую. Окремих громадян із обслуговуваної території. Ганку, дочку свою. Дружину до уваги не беру — вона сама кого завгодно виховає, фінансист вона в мене.

З інтонацій слів про дружину я здогадався, що ця тема може завести нас далеко. Тому я запитав поспішно:

— А з підлеглими як?

Чигаренков підійшов до шафи, дістав грубого зошита в цератовій палітурці й відрапортував:

— Найперший мій обов'язок. Я мушу знати й виховувати особовий склад у дусі суворого дотримання законності, високої дисципліни й сумлінного виконання службового обов'язку!

Я посміхнувся:

— І що, виходить?

— Звичайно, виходить, — без тіні сумніву сказав Чигаренков. Я тут за порадою одного знаменитого педагога — прізвище, шкода, забув — на своїх людей психологічні характеристики для себе складаю. Ну, для пам'яті, в порядку індивідуального підходу, одне слово. Поглянь. — Він простягнув мені зошита.

Я з цікавістю погортав сторінки, заповнені каліграфічним, неквапним почерком, що напрочуд точно відповідав прямоті, акуратності й відсутності вагань у господаря.

«Дільничний інспектор Виборнов. Добрий, але запальний, мас слабість одружуватися. Чесний до дрібниць».

«Дільн. інспектор Снетков. За вдачею холодний і гордовитий. Не п'є. Обіцянки виконує…»

«Дільн. інспектор Маркін. Люб'язний, ввічливий. Живчик. Рухається швидко, а погляд косий (???)».

«Дільничний інспектор Ротшильд. Неодружений. Із заводу за путівкою. Компанійський хлопець. Веселун. Прозваний Валя-дівчатник…»

«Командир взводу Форматок. Скромний, тихий, небалакучий. Розводить пташок…»

«Дільн. інспектор Поздняков. Служить давно. Сумлінний. За вдачею суворий, вимогливий. Не має почуття гумору…»

Я поклав