Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— символи гноблення. А хто, хай йому чорт, дав Густавові Вазі право заволодіти шведським троном? І сидіти на ньому? Хто дав йому право перетворити Швецію на свій особистий маєток, який переходив у спадок його синам? Я відповім. Гроші. Іноземні гроші та війська.

— Але хіба не було ухвали риксдагу?

— Ухвала риксдагу? Так, формальна, мабуть, була. Але насильство та влада — ось що стояло за нею. І так було завжди. Монархія і капітал. Це актуально й сьогодні. А наші музейні телепні не розуміють суті. Показують речі, не пояснюючи зв'язків та взаємозв'язків. Це не скарби народу. Це символи гноблення. Коронація Еріка Чотирнадцятого мала утвердити законність претензій Вази. Архієпископ коронував, народ покірно погодився, а вище дворянство офіційно підтвердило. Сванте Стюре ішов у процесії поруч із монархом, несучи королівський меч. Далі королівський радник ніс корону, а скіпетр — двірцевий церемоніймейстер Пер Брахе. Для народу розкидали гроші. Свято тривало п'ять днів, смажили цілі туші биків і таке інше.

— Корону виготовили для коронації?

— Король хотів, щоб вона була сучасна, так би мовити, витвір «у дусі часу». Тому її замовили в Антверпені, який був тоді столицею майстрів-золотарів. Але регалії виготовив у Стокгольмі один фламандець на ім'я Корнеліус ван Вейден. Він закінчив роботу тисяча п'ятсот шістдесят першого року. З погляду історії мистецтва корона дуже цікава, бо Ерік хотів, щоб її зробили закритою, а не відкритою, як тоді було заведено. На його думку, очевидно, вплинула форма коропи англійських Тюдорів. А коштовне каміння, яке ми бачимо, викопувало не тільки декоративну функцію. За часів Ренесансу про коштовні камені розповідали безліч легенд та міфів. Магія коштовного каміння відбилась і на формі королівських корон.

Бенгт Хеллер, здавалося, забув про своє невдоволення музеєм та його керівництвом. Тепер у ньому промовляв тільки вчений.

— А ось одна вельми цікава річ. Погляньте на візерунок по емалі. Тут і норвезький лев, і три датських леопарди. Вважають, вони з'явилися тут тому, що датський король не побажав прибрати три шведські корони зі свого герба. Дрібна помста теж помста.

— А хто робив державу?

— Той самий фламандець, але над нею попрацював і майстер-золотар з Антверпена Франц Бейєр. Як відомо, держава — символ, що прийшов від римських імператорів, він означав їхнє панування над світом. А оця держава досить незвична: вона єдина з відомих, де такі домагання зображені наочно. Якщо глянути на неї зблизька, видно, що це земна куля з картою на ній. Та коли гравер вирізьблював північну півкулю, він неправильно повернув свій зразок, і зображення перевернулось, наче в дзеркалі. Але він узяв до уваги цю свою помилку, коли позначав на карті географічні назви.

— Скільки коштує така от історія?

— Корона, ви хочете сказати? Гм, сама по собі вона не має ціни. В усякому разі, якби пропала ця, ви не змогли б купити нову ні за які гроші. Ми застрахували її на двадцять мільйонів.

— Коли нею користувалися востаннє?

— При коронації Оскара Другого тисяча вісімсот сімдесят третього року. А під час його заручин з Ловісою Ульрікою цю корону поклали на вівтар поряд із королівським вінцем нареченої. Але цього разу монархи були обережніші, і ніхто не впустив корону на підлогу.

— А таке часто траплялось?

— Та бувало. Коли Ерік одружився з Карін Монсдоттер, корона випала з рук у риксканцлера, а вдруге її впустив Карл Дванадцятий, коли після коронації сідав на коня. На державі утворилась прим'ятина після того, як під час коронації Карла Одинадцятого кінь скинув Магнуса Габрієля де ла Гарді. Мабуть, кумедне було видовище. Кінь став дибки, і старий беркицьнув додолу, загубивши і перуку, й державу.

— І все-таки чудово, що регалії демонструються на цій виставці. Які це скарби!..

— Авжеж. Але до кожної слід би дати пояснення. Показати публіці, що ця корона дісталася Швеції не від бога, що за нею — селянський піт. Золотий піт.

До нього повернулася вся його внутрішня переконаність. Він говорив тихо, злісно й різко. Мабуть, у музеї стався конфлікт, у який я не мав бажання втручатися. Бенгт Хеллер мав свою окрему думку, її не схвалили, і тепер він роздратований. Злий і збуджений.

— Одначе у вас, звичайно, бувають різні виставки? — спробував я заспокоїти свого гіда. — Наступного разу, можливо, включать і соціальні аспекти.

— Не вигадуйте, — сказав він похмуро. — Не фантазуйте. Та вони поплатяться, обіцяю…

— Долий собі глінтвейну, Юхане! — крикнув мені Ерік, урвавши мої роздуми біля вікна.

Я знову вернувся на Ченмангатан.

— До речі, ти знайомий із Гретою Лінд?

— Н-ні… — невпевнено пробурмотів я і сів на вигнуту софу поруч із Гретою, жінкою років сорока. Я зустрічаюся з такою безліччю людей, що ніколи не осмілююся бути категоричним, знайомий я з тим або тим чи ні. Вона, мабуть, прийшла, коли я стояв біля вікна, спиною до кімнати.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, хоч ви мене й не помітили, — усміхнулась вона. — Я працюю в Національному музеї і бачила вас із Бенгтом. З вами завжди поводяться як із поважною персоною?

Вона здавалася симпатичнішою, коли всміхалася своєю несміливою, пташиною усмішкою. Ніби просила вибачити їй за базікання, яке не заслуговує на увагу й не претендує на дотепність. Гладеньке каштанове волосся. Обличчя без косметики і проста сукня. Вона виглядала невпевненою в собі й ніби зляканою. Але я зразу помітив, що очі в неї сірі й гарні. Їй би трохи більше самовпевненості, подумав я.

З передпокою почувся мелодійний дзвоник, і запізнілий гість, привітавши Еріка, поцілував мою сусідку по канапі. Він узяв її руки в свої, і куди й поділась її невпевненість. Вона стала чарівною.

— Дозвольте відрекомендувати мого жениха, — гордо сказала вона. — Юхан, колега Еріка. А це Дік.

— Мене, власне, звуть не Дік. — Він усміхнувся й сів поруч зі мною. — Але в моєму імені так багато приголосних, що шведам важко його вимовляти.

Він говорив із сильним акцептом, проте вільно. З Греції, подумав я, або десь із тих країв. Наскільки миршавою була