Читати книгу - "Над Тисою"

мовчав. Генерал і майор спокійно чекали: один набивав люльку тютюном, другий щось креслив на папері, і обоє, як помітив Грончак, іронічно посміхались. Мабуть, вони вже знали, що він прилетів сюди не сам.

— У мене були супутники, — сказав Грончак.

— Скільки? — Генерал запалив сірник, але не прикурював.

— Лише двоє.

— Чоловіки?

— Так точно.

— Ви їх знали?

— Ні, я бачив їх уперше.

— Який вони мали вигляд?

Грончак докладно описав зовнішність своїх супутників. Один з них, судячи по прикметах, був «московський агроном», убитий під час затримання, особу другого потрібно було з'ясувати. Цим і зайнявся генерал.

— Вашого супутника, що мав фальшиві документи наукового працівника сільськогосподарської академії, звали Петром Івановичем Каменевим. Вірно?

Грончак мовчки кивнув, і на його зблідлому обличчі різко позначилися штучні віспинки, він зрозумів, що попався не один.

— Як звали другого вашого супутника?

Грончак приклав руки до грудей і благально подивився на генерала і майора:

— Не знаю. Клянусь, не знаю! Він стрибнув раніше, і ми з ним мало розмовляли.

— Мало, але все-таки розмовляли? — Громада закурив, підвівся і. пройшовся по кабінету з кутка в куток. — Про що ж ви розмовляли?

— Він сказав: «Сподіваюсь, Таруто, у вас хороша пам'ять на обличчя?»

— Все?

— Перед тим, як викинутись в люк, він простягнув руку мені й Каменеву і сказав: «До скорого побачення!»

— «До скорого побачення!» — повторив Громада. — Як це ви зрозуміли?

— Мені і Каменеву стало ясно, що ми ще побачимося.

— Де? Тут, на Закарпатті? В Яворі?

— Цього я не знаю.

— Ви, звичайно, запам'ятали час, коли ваш літак піднявся в повітря?

— О другій тридцять шість ночі.

— А коли стрибнув ваш супутник?

— Приблизно, через годину.

«Якщо це вірно, — зробив висновок у думці Громада, — то другий супутник Грончака приземлився на угорській території. Але коли і яким шляхом він потрапить сюди, на Закарпаття? Літак випадає. Виходить, через сухопутний кордон. Але коли його націлили на Закарпаття, то чого він викинувся над Угорщиною?»

— Якої він національності? — вголос запитав Громада.

— Не знаю, розмовляв я з ним лише по-німецькому.

— І добре він володів німецькою? Як рідною мовою?

— Ні, з великим акцентом.

— З яким?

— Пробачте, пане генерал, я не зрозумів.

— Був він знайомий з вашими шкільними шефами?

— Так, вони привіталися з ним.

— Як саме?

— Не розумію. — Грончак винувато і запобігливо подивився на генерала.

— Я питаю, як привіталися: зневажливо чи з пошаною? Може, як рівні з рівним?

— По-дружньому, — сказав Грончак після тривалої паузи.

— Як же ви повинні були знайти один одного?

— Я сказав, що про зустріч ніяк не домовлялись. Повірте, я більше нічого про нього не знаю. — Грончак скривився. — Він пан, а я… чорна кістка.

Генерал Громада і майор Зубавін перезирнулись.

Перший допит був закінчений. Грончака вивели.

— Ну? — спитав Громада, дивлячись на майора.

Зубавін звик розуміти генерала з півслова. Він знизав плечима:

— Вірю і не вірю.

— Це, звичайно, взагалі правильно, але іноді слід набратися мужності, сміливості і рискнути повірити навіть ворогові. На цей раз я мушу повірити, товаришу Зубавін. Грончак рятує власну шкуру. Тепер ми повинні вжити заходів, щоб затримати шефа Грончака.

— Товаришу генерал, дозвольте поставити одне запитання: ви вже твердо вирішили, що шеф Грончака спробує проникнути до нас через сухопутний кордон?

— Він обов'язково піде через сухопутний кордон.

— Чому, товаришу генерал? Мені це ще не зовсім ясно.

— Давайте розберемося. — Громада взяв аркуш паперу, накреслив чорним олівцем конфігурацію угорсько-радянського кордону і суміжних до нього державних рубежів — Румунії, Чехословаччини і Польщі. — Тут пролягає давня шпигунська дорога, по якій протягом десятиріч пробирались лазутчики. Тут, на цьому міжнародному перехресті, на стику кількох кордонів, залишились глибоко законспіровані гнізда іноземних розвідок, які…

— Все ясно, товаришу генерал. Пан кинув на Закарпаття пробну чорну кістку, щоб не наражати на небезпеку свої білі кісточки.

— Вірно. Якщо операція з парашутистами провалиться, розміркував шеф Грончака, то я, мовляв, залишуся цілий і здоровий, поза межами досяжності радянського правосуддя, під захистом таємних друзів.

— Якщо ж буде все гаразд, — підхопив Зубавін, — то він негайно сухопутним, випробуваним шляхом прибуде на місце призначення. — Зубавін посміхнувся. — Усе повинно бути гаразд. Карел Грончак вже сьогодні просигналить своєму шефу, що прибув благополучно.

Частини генерала Громади охороняли кордон на протязі кількох сот кілометрів по берегах великих і маленьких річок, у неприступних горах, покритих вічними снігами, на альпійських луках, в зелених, тихих і сонячних долинах, на чорних землях рівнини, по окраїнах міст, по околицях сіл.

Куди піде порушник — той самий, якого парашутист Карел Грончак бачив у літаку? Який напрямок видасться йому найзручнішим? Багатий досвід генерала Громади говорив про те, що ці питання можуть і повинні бути розв'язані.

Диверсант, шпигун, зв'язківець, хай різні своїми особистими якостями, служать одному хазяїнові, діють за його вказівкою. Отже, не нехтуючи вивченням повадок кожного порушника, треба насамперед знати головне: повадки їхнього хазяїна і мету, до якої він прагне.

Майже всі порушники, з якими Громаді довелося мати справу за останні роки, виповзали з одного гнізда. Громада знав не тільки географічні пункти, де