Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

не говорить, скільки там?

Велерад вишкірився.

– Одні подейкують: вісімсот…

Ґеральт похитав головою.

– Інші, – буркнув бургомістр, – говорять про тисячу.

– Небагато, особливо взявши до уваги, що плітки завжди перебільшують. Король, врешті-решт, дає три тисячі.

– Не забувай про наречену, – глузливо відказав Велерад. – Про що ми говоримо? Звісно ж, тих трьох тисяч ти не отримаєш.

– Звідки то відомо?

Велерад ляснув долонею по столі.

– Ґеральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це триває вже понад шість років! Стриґа порішає з півсотні людей щорічно, тепер менше, бо всі тримаються від палацу подалі. Ну, брате, я вірю у чари, багацько бачив і вірю, до певної, звісно ж, міри, у можливості магів та відьмаків. Але із тим відчаруванням – це ж дурня, вигадана горбатим і зашмарканим мандрівним дідом, який ошалів від пустельницького їдла, дурня, і у дурню ту не вірить ніхто. Окрім Фольтеста. Ні, Ґеральте! Адда народила стриґу, бо спала із власним братом – така вона, правда, й жодні чари тут не зарадять. Стриґа жере людей, як воно у стриґ заведено, і її треба правильно й без церемоній вбити. Слухай, два роки тому кмети з якогось там задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер овець, пішли купою, забили його ломами й навіть не вважали за доцільне тим похвалятися. А ми тут, у Визімі, чекаємо дива й замикаємо на засув двері, як місяць уповні, або ж прив’язуємо злодіїв до стовпа перед замком, розраховуючи, що тварюка нажереться і повернеться до труни.

– Непоганий метод, – посміхнувся відьмак. – Злочинність скоротилася?

– Анітрохи.

– До того нового палацу – це куди?

– Проведу тебе особисто. Що там із пропозицією від розумних людей?

– Бургомістре, – сказав Ґеральт. – Навіщо поспішати? Адже й насправді може статися нещасний випадок під час роботи, незалежно від моїх намірів. Тоді розумні люди мають подумати, як уберегти мене від гніву короля і приготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.

– Мала бути тисяча.

– Ні, пане Велераде, – сказав відьмак рішуче. – Той, кому ви давали тисячу, втік лише подивившись на стриґу, навіть не торгувався. А це значить, що ризик куди більший, аніж на тисячу. А чи не більший він за півтори – подивимося. Звичайно, я спочатку попрощаюся.

Велерад почухав голову.

– Ґеральте? Тисяча двісті?

– Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу я вам сказати, що інколи відчарувати легше, аніж убити. Кінець кінцем, один із моїх попередників забив би стриґу, якби це було так просто. Чи ви вважаєте, що вони дали себе загризти лиш тому, що боялися короля?

– Добре, брате, – Велерад похмуро кивнув. – Домовилися. От тільки перед королем – анічичирк про можливість нещасного випадку під час роботи. Щиро тобі раджу.

ІІІ

Фольтест був худорлявим, мав гарне – занадто гарне – обличчя. Не було йому ще й сорока, як вирішив відьмак. Сидів король на стільці-карлі[5], вирізьбленім з чорного дерева, простягнувши ноги у бік каміну, біля якого грілися два пси. Поряд, на скрині, сидів старший кремезний бородань. За королем стояв іще один, багато вдягнений, із бундючним виразом на обличчі. Вельможа.

– Відьмак із Рівії, – сказав король по хвильці тиші, що запала після слів Велерада.

– Так, пане. – Ґеральт схилив голову.

– Від чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Та годі, годі. Це жарт, можеш нічого не говорити. Досвід, як смію припускати, маєш ти неабиякий?

– Так, пане.

– Я б охоче послухав.

Ґеральт уклонився ще нижче.

– Ви ж відаєте, пане, що наш кодекс забороняє говорити про те, що ми робимо.

– Зручний кодекс, мосьпане відьмаче, дуже зручний. Але так, без подробиць: із боровиками ти мав справу?

– Так.

– З вампірами? Із лісовиками?

– Також.

Фольтест завагався.

– Зі стриґами?

Ґеральт підняв голову, зазирнув королю в очі.

– Також.

Фольтест відвів погляд.

– Велераде!

– Слухаю, милостивий пане!

– Ти ознайомив його з подробицями?

– Так, милостивий пане. Він стверджує, що принцесу можна відчарувати.

– Це я знаю здавна. У який спосіб, мосьпане відьмаче? Ах, вірно, як же я забув. Кодекс. Добре. Тільки одне невеличке зауваження. Було вже тут у мене кілька відьмаків. Велерад, ти йому говорив? Добре. Тому я знаю, що спеціальністю вашою є, скоріше, убивство, а не зняття проклять. Але про це і не йдеться. Якщо хоча б волосина упаде з голови моєї доньки – ти свою покладеш на плаху. Пам’ятай. Остріте, і ви, пане Сеґеліне, зостаньтеся, дайте йому стільки інформації, скільки потребуватиме. Вони завжди чимало розпитують, ті відьмаки. Нагодуйте його, та нехай живе у палаці. І не лазить по корчмах.

Король устав, свиснув псам і рушив до дверей, розкидаючи солому, яка вкривала підлогу. У дверях він повернувся.

– Якщо тобі все вдасться, відьмаче, нагорода твоя. Може, ще докину щось, якщо добре справишся. Звичайно, балачки поспільства населення про одруження з принцесою – не мають і слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за першого-ліпшого приблуду?

– Ні, пане. Не думаю.

– Добре. Це доводить, що ти розумний.

Фольтест вийшов, причинивши за собою двері. Велерад і вельможа, які до того часу стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив наполовину повний келих короля, заглянув до джбана, вилаявся. Остріт, який зайняв місце Фольтеста, дивився на відьмака спідлоба, погладжуючи різьблені поруччя. Сеґелін, бородань, кивнув Ґеральту.

– Сідайте, мосьпане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що ви хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад, ймовірно, вже все вам сказав. Я його знаю і відаю, що сказав він, радше, забагато, аніж замало.

– Лише кілька запитань.

– Питайте.

– Бургомістр говорив, що після появи стриґи король закликав чимало Відунів.

– Так і було. Але не говоріть: «стриґа», говоріть: «принцеса». Легше уникнете такої помилки при королі… і пов’язаних із тим неприємностей.

– Чи серед Відунів був хтось відомий? Уславлений?

– Були такі й тоді, і пізніше. Не пам’ятаю імен. А ви, пане Остріте?

– Не пам’ятаю, – сказав вельможа. – Але знаю, що дехто втішався славою та визнанням. Балакали про те чимало.

– Вони погоджувалися із тим, що закляття можна зняти?

– Були далекі від згоди, – посміхнувся Сеґелін. – Щодо будь чого. Але думка така звучала. Мала то бути проста справа, яка не потребувала магічних здібностей: як я зрозумів, досить, аби хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.

– Справді – проста, – пирхнув Велерад.

– Я хотів би почути опис… принцеси.

Велерад схопився зі стільця.

– Принцеса виглядає, наче стриґа! – проревів.