Читати книгу - "Кінець Великого Юліуса"

class="book">— Ні, товаришу полковник, такого з молодшим лейтенантом Соловйовим не могло бути! — твердо сказав Захаров. — За це я вам ручаюсь!

— Почуття у вас обох, звичайно, хороші, а от справу з перших кроків провалили… — роздратовано промовив Смирнов. — Ну гаразд, що тепер докоряти один одному! Ми з вами, капітане, теж винні. Треба було послати на спостереження досвідчену людину… Ви, Соловйов, не заспокоюйте себе. Ворог спостереження вів, ви щось пропустили. На вашому місці я б примусив себе знайти, що саме пропущено. Це необхідно знайти!

Не витираючи сліз, Миша ще сильніше витягнувся і перевів погляд на Смирнова.

— Молодший лейтенанте Соловйов! — продовжував полковник. — Ви підете зараз же до сім'ї Окунєва. Ви залишитесь там до кінця похорону і зробите все, щоб допомогти Антоніні Михайлівні. Капітане Захаров! Підготуйте лист до Ради Міністрів з клопотанням про призначення персональної пенсії родині Окунєва… Виконуйте обидва!

Спотикаючись, нічого не бачачи перед собою, крім широкої спини капітана Захарова, Соловйов вийшов з кабінету полковника.

Три з половиною доби він провів у домі Окунєвих. Він майже не спав і не їв за цей час, виконуючи безліч дрібних, важливих справ, які завжди виникають у сім'ях разом з нещастям, і ні про що не міг думати.

Після похорону він одвіз Антоніну Михайлівну додому, допоміг синові Окунєва, Владику, розставити меблі на місце і надвечір, як було наказано, повернувся у відділ.

— Почекай! — сказав Захаров з болем, здивовано розглядаючи Мишу. — Я доповім, що ти прибув. Покури поки що.

Полковник Смирнов багато років прослужив в армії, з них більше ніж дві третини — в органах державної безпеки на керівних посадах. Давно минув той час, коли він, накладаючи стягнений на підлеглого, внутрішньо мучився: «Чи так?..», «Чи правий?..», «Чи треба?. У Смирнова виробився чіткий кодекс вимог до себе і до людей, і ухилятися від них тепер для нього було вже просто фізично неможливо. А останніми роками, коли обидва його сини стали дорослими, на додаток до цього морального кодексу з'явилося ще сильне почуття, яке не піддається визначенню, почуття, що було зв'язане з батьківством і допомагало йому глибше і легше розуміти людей.

— Повернулися? — запитав він, дивлячись на сіре обличчя Соловйова. — Сідайте, молодший лейтенанте.

Миша сів.

— Стомилися?

— Нічого, товаришу полковник… — мляво відповів Миша.

— Ідіть спати. Завтра ввечері вирушите у відрядження.

Миша думав про те, що зараз повинні привезти від тітки доньку, — так звали в родині Окунєвих молодшу дівчинку. Як то зустріне її Антоніна Михайлівна? Він ще згадав, що купив масло і забув попередити бабусю Окунєву, що воно за дверима на поличці…

— Полетите літаком. В Одесу. Ви мене слухаєте, молодший лейтенанте?

— Так, товаришу полковник! — мляво підтвердив Миша. — Літаком в Одесу…

— Треба закінчувати справу… — просто сказав полковник. — За ці три дні ви, мабуть, зрозуміли, що таке горе, що значить втрачати близьких. Ворог завжди приносить горе в наш дім, Соловйов!

— Я пригадав те, що ви звеліли, товаришу полковник, — так само мляво сказав Миша. — Відносно мого промаху. Коли ми пішли за Окунєвим, ще одна машина проскочила разом з нами світлофор. І головне ж, шофер сказав, а я не звернув уваги. Це, звичайно, був він. Хто ж наважиться в самому центрі на жовте світло йти?

Смирнов довго мовчав. Потім кивнув.

— Цікаво, — зауважив він. — Значить, у нього є машина. Шофер для пасажира на таке порушення навряд чи піде.

— Куди ж він потім дівся, товаришу полковник? Не для того, щоб виправдатись, а заради суті справи — не було його на території об'єкта, товаришу полковник! Що хочете зі мною робіть, не було.

— Напевне, трапилось так! — перебив Мишу полковник. — На стадіоні він помітив Окунєва, вийшов, вистежив і пішов по його сліду. Це старі хитрощі тигрів — ходити по сліду мисливця. Ось так! Установивши, що Окунєв звернувся до нас, він вирішив розправитися з Борисом Володимировичем. Адже Окунєв знав його в обличчя. І ось тут ви, мабуть, маєте рацію, Соловйов, — спостереження він не вів, він просто запам'ятав адресу, поїхав собі і повернувся на той час, коли службовці йдуть на роботу. Зухвало, але розумно! Ви з ним розійшлися в хвилинах. Але сьогодні про це не думайте. Треба виправляти нашу спільну помилку. Ви полетите в Одесу. Там живе така Марія Миколаївна Дорохова-Ворошина. Вчителька, викладає історію в школі. Тепер слухайте уважно. У серпні 1945 року в Німеччині, в місті Мюнстенберзі, на неї напав чоловік. Ваше завдання з'ясувати все, що знає про нього Марія Миколаївна. І щоб жодна душа не підозрівала про мету вашого приїзду в Одесу. Ви дістанете документи вчителя, історика. Почнете з відвідання міського відділу народної освіти. Там узнаєте адресу Марії Миколаївни. Для всіх, крім неї самої, ви ознайомлюєтесь із дисертаційною роботою Марії Миколаївни.

— Зрозуміло, товаришу полковник!

— Сказати мало, треба справді зрозуміти. Ось ви зараз думаєте, а чому б не запитати Одесу телеграфом, шифром… Доручити місцевим товаришам зібрати матеріал! Правильно?

Миша здригнувсь і мляво усміхнувся.

— Так, я про це подумав. Мені здалося, що треба швидше…

— Ми зобов'язані берегти людей. Завжди пам'ятайте про сім'ю Окунєва! Чим більша справа, тим менше людей повинно брати в ній участь. Ідіть спати!

Смирнов вдивлявся в обличчя Миші. Юнак… Е, ні! Перед ним стояв не юнак. За останні три дні з Соловйовим сталася зміна, на яку в звичайних умовах потрібно було б кілька років. Він витягнувся, схуд, неспокійний веселий блиск, що спалахував у його очах з найменшого приводу, зник. Рухи стали стриманіші…

«Це нічого! — подумав Смирнов. — Це змужнілість. Ну що ж, йому двадцять три роки. Час! Полковник уявив, який бурхливий вибух енергії, цікавості, захоплення і нетерпіння довелося б стримати у Соловйова, якби таке доручення він одержав три дні тому, і на мить серце у Смирнова стислося. Стало шкода щедрої і легковажної юності, яка ось так же відійшла в свій час од нього, а тепер уже минає у синів…

«Ну що ж, усьому свій час! — повернув