Читати книгу - "Аладдін і чарівна лампа"

з нетерпінням очікував дядька. Тож коли постукали у ворота, він швидше вітру опинився у дворі й відчинив їх. Це був магрібець. Хлопець привітався, поцілував дядькові руку, і вони разом пішли дорогою.

— Сьогодні, о небоже, — сказав магрібець, — я покажу тобі щось таке, чого ти ще ніколи не бачив.

Він лагідно розмовляв із хлопчиком, і незабаром вони дісталися до заміських садів. Неквапом прогулюючись, магрібець показував Аладдінові тамтешні палаци і замки. У кожному саду магрібець спинявся, ласкаво заглядав у вічі Аладдіну й запитував: «Тобі подобається цей сад? Я куплю його для тебе! А цей палац?» Так він улещував наївного хлопчину, і той вірив магрібцю, аж у голові йому паморочилося від радості.

Так вони прогулювалися, аж поки не втомилися. А тоді зайшли у чудовий сад; він був прекрасний: від такої неймовірної краси серце билося у грудях швидше і очі самі сміялися. Там фонтани, які били щедрим струменем із мідних левиних пащ, напували квіти водою. Вони присіли перепочити біля ставка. Аладдінові було дуже радісно, магрібець жартував з ним, ніби й справді був його дядьком. Потім чоловік витягнув з-за пояса торбину з найсмачнішими плодами і запропонував їх хлопцеві:

— Гадаю, о небоже, ти зголоднів, — сказав він, — треба попоїсти!

Вони обоє їли, поки не наситилися, а тоді магрібець сказав:

— Якщо ти вже відпочив, вставай, підемо далі та подивимося інші місця.

Так вони ще довго ходили садами, і нарешті оглянувши всі, дійшли до підніжжя високої гори. Аладдін ніколи не виходив так далеко за межі міста, тому дуже втомився.

— О дядьку, куди це ми йдемо? — запитав він магрібця. — Сади вже позаду, ми прийшли до гори… А іти нам ще далеко, та я вже не можу, бо страшенно змучений. Далі немає садів, тож повернімося у місто!

— Ні, небоже, — відповів магрібець. — Ця дорога приведе нас у розкішні сади. Ходімо, і я покажу тобі такий сад, якого не бачив жоден земний цар. Підбадьорся, ти ж уже майже дорослий чоловік!

І магрібець заходився улещувати Аладдіна, розважати його різними неймовірними історіями, цікавими бувальщинами та небилицями, аж поки вони не дісталися того місця, до якого прагнув чаклун. Заради цього місця він і прибув на ці землі.

Коли ж вони підійшли, магрібець сказав Аладдінові:

— Сядь, о небоже, спочинь. Ми дійшли до того місця, куди я хотів тебе привести. Якщо буде на те воля Аллаха, о небоже, я покажу тобі такі чудеса, яких світ не бачив. Ще ніхто не бачив того, що ти можеш побачити. Та спочатку відпочинь, а потім підеш назбираєш трохи сухого ломаччя для вогнища, інакше я не зможу тобі показати це диво.

Коли Аладдін почув ці слова, йому так закортіло побачити обіцяне, що він забув про втому й заходився збирати хмиз. Він тягав його, аж поки магрібець не сказав:

— Досить!

А сам підвівся, витяг з-за пазухи кресало і запалив заздалегідь просякнутий сіркою гніт.

Потім витяг ще й свічку і запалив її також. Аладдін підсунув купку хмизу, і магрібець розвів вогонь, почекав, поки хмиз перестане палати, засунув руку за пазуху, дістав якийсь порошок і жбурнув у вогнище. З вогню закрутився дим, і магрібець став чаклувати, вимовляючи якісь незрозумілі слова. Враз довкола стемніло, у небі загуркотів грім, земля затряслася і розкололася. Аладдін страшенно перелякався й хотів був утекти. Та магрібець помітив, що хлопець хоче накивати п’ятами, і дуже розгнівався. Адже у гороскопі чітко вказано: без Аладдіна його справа приречена на провал, він не зможе здобути скарбів без цього хлопчика. Тож злякавшись, що малий учкурить, замахнувся і дав тому такого ляпаса, що ледь не повибивав зуби. Аладдін впав долілиць і деякий час пролежав непритомний. Коли оговтався, ображено запитав:

— О дядьку, за що ти мене вдарив, чим я завинив перед тобою?

— О дитино моя, я лише хочу, щоб ти змужнів! Не сперечайся, адже я твій дядько, все одно що батько, а коли буде на те воля Аллаха, скоро ти забудеш цю образу, бо побачиш диво з див.

Там, де земля розступилася, виріс мармуровий камінь, на якому лежав мідний перстень. Магрібець сказав Аладдінові:

— О небоже, якщо ти виконаєш мою волю, то станеш багатшим, ніж усі земні царі! Саме для того, щоб дарувати тобі таку благодать, я й мусив ударити тебе, адже ти злякався й хотів утекти від свого щастя. Тут лежить скарб, він призначений для тебе! Тож одумайся, поглянь, як я своїми заклинаннями змусив землю розступитися, і вислухай мене. Бачиш цей камінь із перснем? Під ним лежить той скарб, про який я тобі вже казав. Візьмися рукою за перстень і трішки потягни його до себе — тоді мармуровий камінь підніметься. Ніхто, крім тебе, не може ступити ногою до цієї скарбниці, бо скарб охороняється твоїм іменем. Але ти маєш слухатися мене, не відступати від моїх вказівок ні на мить. Усе це для твого блага, бо тут такий дорогоцінний скарб, що всі царі світу не володіють навіть малою частиною такого. Він наш — мій і твій!

Почувши таке, Аладдін забув про біль, втому й образу. Він був зачарований тим, що раяв йому магрібець. Як може бути, щоб він розбагатів, та ще й так, що всі царі світу, разом узяті, будуть бідніші за нього?

— О дядьку, скажи до ладу, що я маю робити? Я коритимуся твоїм наказам і жодного не порушу.

І магрібець мовив:

— О мій дорогий Аладдіне, я бажаю тобі лише добра. Я не маю дітей, ти у єдиний мій спадкоємець і наступник.

Потім він підійшов до Аладдіна, поцілував його в лоба і продовжив:

— Як ти гадаєш, для кого я стараюся? Звісно ж, для тебе, щоб зробити тебе несказанно багатим. Тож не вагайся, підійди до персня, підніми камінь.

— Але, о дядьку, ця брила така важенна, що я сам не подужаю її підняти. Допоможи мені, я ж іще малий.

— Не хвилюйся, хлопче, —