Читати книгу - "Самотність у Мережі"

секс із нею для її чоловіка має настрій – як взагалі їй могло таке спасти на думку?! – католицької меси. Просто піти, ні над чим не замислюватись – і знову маєш спокій на цілий тиждень.

Може, так воно у всіх? Чи можуть двоє дико бажати одне одного, коли знаються кільканадцять років і коли бачилося, як інший кричить, блює, хропе, пісяє і залишає брудну туалетну мушлю?

А може, це не аж таке важливе? Може, воно потрібне лише на початку? Може, найважливішим не є хотіти лягти з кимось у ліжко, але хотіти встати зранку наступного дня і заварити одне одному чаю?

– Чи я зробив щось лихе? – це Жан вирвав її із задуми.

– Я ще не знаю, – відповіла з вимушеним усміхом. – Вибач на хвильку. Я зараз повернуся.

У туалеті вона витягнула з торбинки помаду. Дивлячись у дзеркало, сказала до себе:

– Завтра перед тобою довга дорога.

Почала малювати губи.

– І чоловіка також маєш, – додала, погрожуючи пальцем своєму відображенню в дзеркалі.

Вона вийшла з туалету. Проходячи біля рецепції, почула, як якийсь чоловік, стоячи до неї плечима, вимовляє реєстраторці по літерах своє ім’я:

– Я-к-у-б…

Її вже не цікавило, що «станеться далі». Вона сумувала за чоловіком. Підійшла до бару, до того, хто чекав на неї. Вона піднялась навшпиньки й поцілувала його в щоку.

– Ви не зробили нічого поганого. Навпаки.

Вийняла з торбинки свою візитну картку, зворотний порожній бік міцно притиснула до уст, що блищали від свіжонакладеної помади. Примостила картку на барі поряд зі своїм келихом з недопитою пастельною рідиною.

– На добраніч, – сказала тихо.

ВІН: Таксист, який під’їхав під спустілий двірець Берлін-Ліхтенберґ, був поляком. Майже 30 відсотків берлінських таксистів – поляки.

– Завезіть мене до готелю, де є бар, десь неподалік двірця Берлін-ЗОО, і щоб був дорогий.

– Це неважко в цьому місті,– таксист голосно засміявся.

Зареєструвався в готелі. Перш ніж відійти, запитав:

– Чи не були б ви такі добрі збудити мене за півтори години до відправлення першого потягу з двірця ЗОО до Варшави?

Молодий працівник рецепції відірвав погляд від якихось документів і вдивлявся в нього, не розуміючи.

– Як це… Півтори години? Якого потягу? Тобто о котрій?

Він спокійно відповів:

– Бачите, я сам цього достеменно не знаю. Але ви так зворушливо пишете в рекламі вашого готелю, – він показав кольоровий проспект, що лежав біля його паспорта, – що Меrcure – це не лише безпечний дах над головою під час подорожі. Mercure – це також подорож. Отож зателефонуйте, будь-ласка, на станцію і дізнайтесь, о котрій годині вирушає потяг до Варшави. І збудіть мене точно за дев’яносто хвилин до його відправлення. Я б також був вдячний, якби ви замовили мені таксі. Я хочу виїхати на двірець за годину до відправлення потяга.

– Так, звичайно, – відповів збентежений працівник рецепції.

– Чи дозволите, я ще не піду в номер і залишу багаж у рецепції. Я б хотів зараз витратити багато грошей у барі вашого готелю. Ви припильнуєте, щоб мій багаж на той час був у безпеці, правда?

Не чекаючи на відповідь, він поклав шкіряну торбу з лептопом на валізку і пішов до дверей, з-за яких долинала музика.

З кулеподібних колонок, прикріплених під стелею заповненого гомоном залу, розливалася спокійна музика. Наталі Коль співала про кохання. Він роздивився. Лише один підвищений стілець біля еліптичного бару був вільний. Коли він туди дістався і побачив наповнений до половини келих, відчув розчарування. Хотів піти, гадаючи, що місце зайняте. Тоді молодик, який сидів на сусідньому стільці, повернувся і сказав англійською:

– Це місце, на жаль, уже вільне. Якщо маєте бажання, можете тут сісти, – і, дивлячись на нього з усмішкою, додав: – Це добре місце. Бармен підходить сюди дуже часто.

Він сів і відразу почув запах ніжних парфумів. Lankôme? Biagiotti? Заплющив очі. Мабуть, усе-таки Biagiotti.

Парфуми здавна захоплювали його. Вони як новина, яку хочеш повідомити. Для цього не потрібно жодної мови. Можна бути глухонімим, можна бути з іншої цивілізації, але однак зрозумієш цю новину. В парфумах є якийсь ірраціональний, таємничий елемент. Channel № 5, L’air du Temps чи Poème – вони як вірш, який носиш на собі. Декотрі так непоправно sexy. Вони змушують озирнутись, навіть прагнути жінку, яка ними користується. Він пам’ятає, як два роки тому відвідував Прадо. У якийсь момент повз нього пройшла жінка в чорному капелюсі, і його оповив містичний запах. Забувши про Ель Греко, Гою та інших, він пішов за тією жінкою. Тепер він подумав, що за жінкою, яка тут хвилину тому сиділа і залишила свій запах, теж хотів би піти.

Він вихилився й сперся ліктями на барі, щоб привернути увагу бармена, який нібито підходив до цього місця дуже часто. І тоді зауважив візитну картку, що лежала біля келиха. Контур уст був чітко відбитий на білому картоні. Нижня губа виразно ширша, рішучий вигин верхньої. Чудові уста. У Наталії були саме такі. Підніс картку до носа. Немає сумніву – Biagiotti! Вона мусила належати жінці, яка сиділа тут кілька хвилин тому. Він вирішив перевірити це.

Перевертав картку, коли почув:

– Вибачте, але ця картка призначена для мене.

– Але ж, звичайно. Я саме хотів вас про це запитати, – збрехав, подаючи чоловікові візитку.

Він запізнився. Не дізнається, кому вона належала. Молодик узяв її, сховав до кишені маринарки, залишив чайові для бармена на тарілочці філіжанки з кавою і мовчки пішов.

– Пляшку добре охолодженого просеко. І сигару. Найдорожчу, яка у вас є,– мовив до бармена, який з’явився перед ним тієї хвилини.

Такі губи були також у його мами. Але в матері все було чудове.

Той день, що минув, і тих декілька годин належали в певному сенсі його матері. І зовсім не тому, що на свій день народження він думає про те, як вона його народила.

Він прилетів учора вранці з Сієтла до Берліна лише для того, щоб урешті побачити, де народилася його мати.

Її біографія останнім часом цікавила його як роман, у декількох важливих розділах якого він брав участь. Прагнув будь-що довідатися про ті найперші.

Вона народилася недалеко від двірця Берлін-Ліхтенберґ, у лікарні самаритянок. Дідусь вивіз до Берліна свою, на останніх місяцях вагітності, жінку з надією, що в Берліні їм буде краще. Як це тепер називають? Економічний емігрант. Так. Саме так. За тиждень після приїзду до Берліна бабця народила його маму. У лікарні самаритянок. Лише туди привозили породіль просто з вулиці. Тих, без грошей. Учора він був біля того будинку. Тепер там