Читати книгу - "Поправка на Ікс, Валентина Миколаївна Журавльова"

курсивом підпис: “Л. Смоліна, кандидат біологічних наук”.

Ситуація складалася забавна. Шорін присунув крісло, закурив. Уважно прочитав підкреслене червоним олівцем:

“Академік Шорін вважає, що навіть фотонні ракети не зможуть досягти віддалених зоряних систем. За розрахунками Шоріна, затрати енергії на такі польоти настільки великі, що в тисячі разів перевищують запаси енергії, яку людство виробляє за рік. Ці розрахунки не викликають сумніву. Але не можна погодитися з іншим. Шорін забуває, що можуть бути відкриті принципово нові засоби зв’язку і сполучення в космосі.

Помилка, яку допускає академік Шорін, досить характерна. Думаючи про техніку майбутнього, ми схильні бачити кількісний розвиток уже існуючих машин та механізмів і часто забуваємо вносити поправку на те нове, невідоме, що ще не відкрито. А без цієї поправки, без поправки на ікс, не можна правильно судити про техніку завтрашнього дня.

Уявіть собі, що в перші роки існування телеграфу спеціалістів спитали: “Чи можна налагодити зв’язок між материками?” Вони відповіли б: “Ні, не можна. В океані великі глибини, неможливо ставити стовпи”. І справді, в дальшому ніхто не ставив стовпів в океані; це і тепер неможливо. Але проблема вирішена інакше: збудували підводний кабель, а потім винайшли радіо… Немає сумніву, що так само буде розв’язана і проблема сполучень між зоряними системами. Буде відкрито чи винайдено щось принципово нове. Нам не доведеться ставити стовпи в океані…”

Шорін замислено попихкував цигаркою. Аргументація СмолІної його не переконала. Він раптом згадав історію з примерзлим язиком. Усміхнувся. Розмашисто записав у блокнот: “Лариса Павлівна Смолїна” — і двічі підкреслив.

…Смоліна не прийшла. Сторінка блокнота з її прізвищем вкрилася багатьма записами. Море справ, великих і малих, але завжди невідкладних, захлеснуло Шоріна. Він багато що хотів змінити в роботі Інститутів академії. Доводилося вивчати звіти, переглядати плани досліджень, вислуховувати доповіді, вирішувати незчисленні, іноді зовсім несподівані питання.

Шорін умів працювати. Він мав рідкісний дар одразу ж визначати масштаб справи, моментально відокремлювати головне від другорядного, легко розбиратися в найзаплутаніших проблемах. Він не боявся відповідальності, сміливо говорив “так”, коли треба було сказати “так”, прямо відповідав “ні”, якщо це було потрібно. Шорін безпомилково оцінював людей — після короткої розмови, після прочитаної статті. Це допомагало йому впевнено висувати молодих, самобутніх, талановитих дослідників.

Робочий день Шоріна починався о шостій ранку і закінчувався після півночі. Вірний своєму принципу, Шорін працював за твердим планом: послідовно, швидко, але не поспішаючи вирішував першочергові завдання, підбирав матеріал для нових перебудов, і головне— шукав людей. Він вірив у людей сміливих, таких, що шукають, хай навіть іноді помиляються, але безкорисливих, повністю відданих науці. І він умів знаходити таких людей.

Бездоганна, цілком академічна секретарка на третій день подала заяву про звільнення. Їй важко було витримати той темп, у якому звик працювати Шорін, важко було розібратися в тому, що його цікавило. Вона не розуміла, чому Шорін щоразу перекреслює складені нею бездоганні листи і пише заново — простою розмовною мовою, без традиційних зворотів.

Вона пішла, і її місце в приймальні зайняв худорлявий дідусь у довгому чорному піджаці, що давно вийшов з моди, з сивіючими вусиками, з хитруватим поглядом вицвілих, але дуже швидких очей. У перший же день він спитав Шоріна:

— Цікаво, одначе, як ми працюватимемо. Я ось в академіка Коробова Василя Кузьмича такий, значить, порядок завів. Якщо дасть він мені якесь завдання, я на папірець записую і той папірець на гвіздочок вішаю. І, звичайно, нічого не роблю. Нагадає — я папірець на другий гвіздочок перевішу. І теж нічого не роблю. Ну, а як ще раз скаже, тоді папірець — на третій гвіздочок і, значить, до виконання…

Шорін ледве стримував сміх. Він одразу вгадав людину розумну, своєрідну, цікаву.

— Скажіть, Олексію Семеновичу, — спитав він, — а багато папірців лишалося на перших двох гвіздочках?

Дідусь скрушно зітхнув:

— Вісімдесят п’ять процентів. Я вже підраховував. Шорін розсміявся.

— Ось що, Олексію Семеновичу, у нас буде лише один гвіздочок — одразу ж третій. А непотрібних розпоряджень, які потім сам забуваєш чи відміняєш, я не даю.

Олексій Семенович недовірливо похитав головою:

— Спробуємо…

Серед папірців, що потрапили на “гвіздочок номер три”, був і такий: “Лариса Павлівна Смоліна. Якщо не прийде до кінця місяця, написати в Інститут мозку, запросити її”.

3

Смоліна прийшла того дня, коли Олексій Семенович збирався вже написати в Інститут мозку.

Є зустрічі несподівані — наче людина наткнулася на щось. Ця зустріч була іншою — ніби спуск по крутому схилу: поставиш ногу — і нестримно сунешся далі й далі вниз.

Перед Шоріним сиділа тендітна дівчина, і він виразно відчував у ній незрозумілу йому силу. Коли спав сумбур першого враження, Шорін уявив, як в його очах іскриться веселий страх. У думці він вилаяв себе, примусив зосередитись.

Шорін слухав Смоліну і вловлював багато такого, що лишалося по той бік слів. Смоліна говорила коротко, ясно, підкреслюючи об’єктивні моменти відкриття. І Шорін розумів: їй доводилося розповідати це вже багато разів, і вона майже не розраховувала, що їй повірять. Ще не вислухавши співрозмовника, вона вже сперечалася з ним.

Вона дивилась прямо в очі Шоріну. Лише раз погляд її ковзнув по столу і затримався на сіруватому камені.

— Це… місячний камінь? — спитала вона. Він мовчки кивнув головою.

— Можна… я подивлюся?

Він відповів “так” і примусив себе не всміхнутися.

Смоліна взяла камінь — обережно, наче боячись, що він розсиплеться, — і довго його розглядала. Шоріну навіть здалося: вона хоче погладити камінь, але не наважується. Потім вона поклала камінь — знову дуже обережно — і вела далі свою розповідь. Але щось змінилося в її голосі. Може, вона подумала, що людина, на столі якої лежить місячний камінь, повинна її зрозуміти?

Шорін майже з самого початку догадався, в чому полягає відкриття Смоліної. Але слухав уважно — аналізував і зіставляв факти, подробиці. Інколи, перебиваючи бездоганно працюючу машину логічного мислення, у нього проскакували сторонні думки. Одна з них