Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

долина спала. Далеко-далеко на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто, яке він любив і ненавидів.

До Дайлерстоуна було ще далеко: Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на телевізійних вежах та реклами на горішніх поверхах хмарочосів, а незліченні вогні вулиць тільки закривавлювали небо. Але ось над загравою з'явилась яскрава зірочка і повільно попливла небосхилом над Пірейєю.

— «Зоря Кейз-Ола»! — вражено вигукнув Айт. — Так ось ти яка!

Ще кілька годин тому він був там, біля штучного супутника, задихався, скаженів од думки про власне безсилля, про неминучість дурної, безглуздої смерті. Коли б була можливість, він розтрощив би на атоми оту зненависну «Зорю» — разом з наглядачами, разом з собою, аби тільки знищити назавжди найстрашнішу в світі каторгу. А от зараз, навіть коли легені ще не оговтались після кисневого голодування, «Зоря Кейз-Ола» викликала не зненависть, а захоплення.

Та й справді: хіба винен метал, що з нього викували кайдани? Хай там що, а населений штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь учених всієї планети. Коли б «Зорю Кейз-Ола» не перетворили на каторгу, Айт вважав би за честь попрацювати там навіть не як інженер, а як чорнороб… Адже це просто неймовірно! Неймовірно! В небі Пірейї, яка ніколи не знала природного супутника-місяця, з'явилась рукотворна зоря, набагато яскравіша за всі інші зорі!

«Зоря Кейз-Ола» піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні: згине клятий виродок, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою Ранковою Зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. І разом з тим яснішало й яснішало на душі в Айта. Він завжди любив прокидатись на світанку і щоразу як неповторного чуда чекав сходу Сонць.

Як завжди цієї пори року, наприкінці зими, першим зійшло Рожеве Сонце. Воно тільки розмалювало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, почепило до предметів густі тіні та й поблякло, передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. О, на нього не позирнеш простим оком — осліпнеш навіки! Недарма древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе!

Блаженно мружачись, Айт лежав горілиць на галявинці серед чагарника, всім тілом вбираючи пестливі сонячні промені. Як довго він був позбавлений їх — аж чотириста сімнадцять днів, мало не рік!.. Отак би лежати та й лежати, забувши про все на світі! Та тільки що ж — під лежачий камінь вода не тече!

Айт визирнув з чагарника на автостраду. Час рушати: на Дайлерстоун уже суне нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автомашин. Навіть коли поліція шукає втікача, перехопити його в такому потоці людей буде не легко.

Вибравши слушну мить, Айт рушив до автостради. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Хай кожен бачить, що це йде не лайдак, а людина при ділі!

А насправді він ішов як п'яний. Після чотирьохсот сімнадцяти днів перебування в безгомінному, похмурому світі в очі било буяння барв, у вуха вривався гармидер звуків, ніс жадібно перехоплював симфонію запахів. Ніколи досі Айт не знав, як смачно може пахнути бензиновий перегар і як милує око строкатість людських убрань. Раніше він і припустити б не міг, що од самого споглядання рухомих предметів може приємно паморочитись голова, а ходьба дає ні з чим не зрівнянне почуття насолоди. Непризвичаєні до сили тяжіння м'язи вже болять і все ж просять: ще… ще…

Але затримуватись у Долині Двох Сонць не варто. Отож, дійшовши по автостраді до ближчої станції підземки, Айт посунув туди разом з натовпом і вкинув у щілину контролера-автомата свій єдиний дайлер.

«Кейз-Ол» — було виштампувано на автоматі. Айт машинально прочитав напис, роздратовано шморгнув носом. Стан райдужного сп'яніння як рукою зняло.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті стінок брудного тунелю підземки.

«Кейз-Ол!! Кейз-Ол!! Кейз-Ол!!» — кричали, аж захлинались, рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — уже й цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, все мало марку «Кейз-Ол».

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна «Лотерея мільйонерів» містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивство і злочин, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!

Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так укорінюються!