Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

час не жде. До швидкого й щасливого побачення.

Змовники подалися кожен у свій бік. Котон і Вестон рушили разом на берег річки, а Джонсон повернув на північ, перейшов вибоїсту дорогу й зник між стрімкими лісистими горбами.

На галявці, де збиралися «перепродувачі коней», як вони себе називали, було тихо й порожньо. Мабуть, із чверть години ніщо не порушувало тієї тиші, крім писку білок і веселого скрекоту сойок. Аж ось із кущів, ані шелеснувши, як тінь, з'явилась темна постать індіянина.

Індіянин обережно прислухався, потім, втупивши очі в землю, нечутно вийшов на галявину. Нараз йому, видно, впали в око численні сліди, бо він зупинився й пильно озирнувся на всі боки. Найуважніше придивлявся він до місця, де лежав собака, потім обійшов навкруг галявину, наче хотів порахувати, скільки з неї вело слідів.

Він мав дужу, гарну поставу, той червоношкірий син Америки. Тонка бавовняна мисливська сорочка, строката і в багатьох місцях подерта колючками, ледь прикривала його широкі рамена й жилаві руки. Підперезаний мін був шкуратяним поясом, що на ньому висів маленький томагавк і, за звичаєм білих, широкий ніж; на ногах мав темні камаші із закотами дюймів зо два завширшки, а на шиї — велику, схожу на щит срібну пластину, на якій був вирізьблений олень.

Голова в індіянина була непокрита, довге чорне волосся спадало аж на плечі. За плечима висіла звичайна американська рушниця.

Він довго роздивлявся сліди, потім випростався, ще раз глянув навкруг допитливим оком і зник у гущавині.

НА КОНУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ БАГАТО НОВИХ ДІЙОВИХ ОСІБ. НЕЗВИЧАЙНА МИСЛИВСЬКА ПРИГОДА «МАЛЕНЬКОГО ДОБРОДІЯ»

Того самого ранку путівцем щонайбільше за п'ятсот кроків від гущавини, змальованої в попередньому розділі, їхало двоє вершників. Обоє, видко, належали до заможних фермерів того краю. Хоч які різні на вигляд, вони, мабуть, були між собою в найкращій злагоді, бо розмовляли щиро й приязно. Стрункий юнак на гнідому гарячому коні раз по раз весело реготав із жартів свого низенького опасистого супутника.

Супутник той, з рум'яним, круглим, напрочуд ласкавим і добродушним лицем, мав десь років сорок. Убраний він був з ніг до голови в білу, як сніг, бавовняну одежу, тільки на ногах мав чорні, до блиску начищені черевики, а від сонця його захищав крислатий бриль. Куртку чоловік не застібав, «щоб не видаватися товстим, немов той бургомістр», як він полюбляв казати; відкритий комір, що крізь нього видніли широкі засмаглі груди, був пов'язаний тоненькою хустиною.

Другий подорожній, статечний юнак із щирим обличчям і чорними жагучими очима, був одягнений, як усі фермери на американському заході, в синій вовняний фрак, такі самі штани й камізельку в темну пересмужку, а на голові мав чорного, добре приношеного фетрового капелюха. У руці юнак тримав важку ремінну нагайку. Черевиків він не носив, а, за індіянським звичаєм, мав на ногах гарні, хоч і прості мокасини; вони та ще неспокійний погляд, який так і бігав сюди й туди, свідчили, що юнак той був мисливець. А втім, рушниці він при собі не мав, як і його супутник.

— Він таки дивак над диваками, той мій брат, — сміявся товстун, певне, провадячи почату раніше розмову. — Та ще й схибнувся на старих речах, хай йому біс! Коли я був торік восени в Цінціннаті, його жінка й жаліється мені: весь дім уже повен старих меблів та всякого хатнього й кухонного начиння, що з нього тільки десяту частину можна якось ужити, а чоловік, шельма, щовечора бігає по аукціонах та далі скуповує всяку дешевину, яку тільки вгледить. А на те, що вже придбав, потім навіть не гляне. Отож я й порадив невістці відвезти частину мотлоху назад на той самий аукціон і любенько спекатись його. А гроші відкласти й згодом купити щось корисніше.

План був добрий. Я найняв биндюжника і, коли брат по обіді пішов до крамниці, сам поперевозив на Фронтстріт весь той непотріб — до вечора в хаті вже нічого не було. Невістці наче камінь із серця звалився. Коли о десятій годині, як звикле, вернувся додому брат у дуже гарному гуморі, вона ще й пригостила його чудовим пуншем. Я спитав брата, чого він такий веселий. Брат не захотів сказати, и вранці о шостій подався в місто і, що б ти і гадав, привіз на трьох підводах? Весь той мотлох, що я напередодні ввечері спровадив на аукціон. Жодної речі не лишив, та ще й вихвалявся, що зробив добрий гендель.

— Гарно, дядьку. Навіть чудово — якби тільки то була правда.

— Ох ти ж шалапуте, та коли ж я тобі брехав? Ніколи! І взагалі, як я тобі щось розповідаю, то нічого щирити зуби і розтягати рота від вуха до вуха. Чув?

— Не ображайтесь, дядечку, я вірю кожному вашому слову. Але гляньте-но, що то рудіє? Он там, між шовковицею й дубом!

— Де? А, бачу… то олень. Якби це тут був Асоваум з рушницею, то міг би любенько застрілити його. За деревами до оленя сміливо можна підійти на п'ятдесят-шістдесят кроків.

— І де той Асоваум дівся? — мовив юнак і нетерпляче підвівся в сідлі й озирнувся на дорогу, наче сподівався побачити там індіянина. — Завернув раптом у ліс — я думав, що він угледів якусь дичину. Хтозна, що його туди приманило. А як же звідси гарно можна було б вистрілити! Шкода, що я не взяв рушниці.

Тим часом вони під'їхали зовсім близько до оленя. Той лизав сіль у соляниці, що їх було повно на обох берегах Фурш-ля-Фев, а надто на північному, і, либонь, навіть гадки не мав про близьку небезпеку.

— Де той індіянин справді застряв? — тихо спитав Гарпер, насилу тамуючи мисливську гарячку. — Я бачу, що до цієї дурної звірини можна підкрастися на п'ять кроків і вона нічого не помітить.

— А ви, дядьку, сховайтесь он за те дерево, буде певніше, — прошепотів юнак.

— Що ти мелеш, хлопче! Думаєш, я отак у святковій одежі подамся в ліс лякати невинну тварину? І гадки не маю!