Читати книгу - "Вбивство на 31-му поверсі, Пер Валє"

— Наша діяльність — щирий ідеалізм. Ми не бізнесмени. Ми книгарі.

— Книгарі?

— Авжеж, свої журнали ми трактуємо як книжки. Бої, задовольняють ті потреби, яких давнім книжкам ніколи не щастило вдовольнити.

Він виглянув у вікно й промурмотів:

— Чудово! Сьогодні я йшов парком і бачив, що вже з'явилися перші квіти. Проліски й ряст. Ви любите свіже повітря?

— Не надто.

— Всі люди повинні любити свіже повітря. Воно робить життя наше багатшим. Ще багатшим.

Він знов обернувся до Єнсена

— Ви розумієте, що ви від нас вимагаєте? Витрати величезні. В нас тяжке становище. Навіть в особистому житті. В мене дома після того, як востаннє підбито бухгалтерські підсумки, вживають тільки великі коробки сірників. Я кажу це для прикладу.

— Великі коробки?

— Так, з ощадливості. Ми мусимо ощадити на всьому. Великі коробки багато дешевші. Це здорова ощадливість.

Видавець тим часом уже вмостився на столі, поклавши ноги на бильця крісла. Він дивився на свого кузена.

— Якщо тут справді закладено бомбу, теж може вийти здорова ощадливість, — сказав він. — Дім стає затісний.

Шеф докірливо глянув на нього.

— Страхування покриє наші збитки, — сказав видавець.

— А хто покриє збитки страхової компанії?

— Банки.

— А банківські? Видавець не сказав нічого.

Шеф знов переніс свою увагу на Єнсена.

— Я вважаю, що з службового обов'язку ви повинні мовчати.

— Звичайно.

— Начальник поліції порекомендував нам саме вас. Сподіваюся, він знав, що робить.

Єнсен не знайшов, що на це відповісти.

— Думаю, ви не виставили перед Домом поліцаїв у формі?

— Ні.

Видавець підтяг ноги і склав навхрест, мов кравець. Єнсен скоса зиркнув на годинника: 13.36.

— А якщо справді підкладено бомбу? — озвався видавець. — Шість тисяч людей… Скажіть, пане Єнсен, який би відсоток склали втрати?

— Втрати?

— Так, у людях.

— Цього не можна передбачити. Видавець промурмотів начебто сам до себе:

— Ще знайдуться такі, що скажуть, ніби ми навмисне дали їм висадитись у повітря. Це питання престижу, — І, звертаючись до кузена, спитав:— А ти подумав про втрату престижу?

Шеф спрямував притуманений погляд сивих очей на місто _ осяйне, чисте, кубістське. Літак виписував візерунки на весняному небі.

— Евакуювати, — сказав він краєчком рота. Єнсен зазначив час: 13.38.

Видавець поклав руку на внутрішній телефон, нахилився до мікрофона. Голос його був рівний і чіткий.

— Навчальна пожежна тривога Провести швидкісну евакуацію. За вісімнадцять хвилин у будинку не повинно бути нікого, крім спеціального відділу. Починайте рівно через дев'яносто секунд.

Червона лампочка згасла. Видавець підвівся й пояснив:

— Працівникам тридцять першого краще сидіти спокійно у своєму відділі, аніж гасати по сходах. Струм вимкнуть тієї самої миті, як останній ліфт спуститься вниз.

— Хто може нам бажати такого лиха? — скрушно мовив шеф.

Він вийшов з кімнати.

Видавець почав узувати сандалі.

Єнсен залишив кімнату разом з директором.

Не встигли за ними зачинитися двері, як у директора кутики уст опустилися, обличчя заклякло й прибрало бундючного виразу, а погляд став гострий і колючий. Коли вони переходили кімнату секретарок, ті миттю посхиляли голови над своїми столами.

Рівно о 13.40 комісар Єнсен вийшов з ліфта й перетнув вестибюль. Він дав знак своїм людям іти за ним і штовхнув обертові двері.

Поліція покинула Дім.

Позаду чути було гучні слова команди, що відлунювали від бетонових стін.

Машина чекала біля муру, на півдорозі між стоянкою і поліційним кордоном.

Комісар Єнсен сидів спереду поруч із шофером. У лівій руці він тримав секундомір, а в правій — мікрофон. Через невеликі проміжки часу він віддавав короткі, рішучі накази поліцаям у радіофікованих машинах і тим, що перегородили вулицю. Він тримався ще рівно, і сивий, коротко підстрижений чуб на потилиці був ще густий, як щітка.

Ззаду сидів чоловік у шовковій краватці і з мінливою усмішкою. Чоло йому зросив піт, рухи були хапливі. Тепер, коли поблизу не було ані вищого начальства, ані підлеглих, він дозволив своєму обличчю спочити. Воно зм'якло, роз-пливлося, а між губами раз по раз з'являвся кінчик обкладеного язика. Мабуть, він не врахував, що Єнсен може стежити за ним у дзеркальце.

— Можете не чекати тут, якщо вам неприємно, — сказав Єнсен.

— Я мушу. І шеф, і видавець поїхали. Отже, я стаю відповідальною особою… так би мовити, шефом.

— Розумію.

— А це… небезпечно?

— Не думаю.

— А як завалиться цілий будинок?

— Навряд.

Єнсен подивився на секундомір: 13.51.

Потім перевів погляд на Дім. Навіть із такої відстані, більше як за триста метрів, він жахав і пригнічував своєю велетенською висотою й тяжкою монолітністю. Біле сонячне світло відбивалося в чотирьохстах п'ятдесятьох шибках, уставлених в однакові металеві рами, а блакитна плитка на стінах справляла враження блиску, холоду й неприступності. Здавалося, що будинок упаде й без бомби, що земля прогнеться під тим страшним тягарем або внутрішній тиск розірве стіни зсередини.

Із вхідних дверей бив нескінчений людський потік. Він поволі кружляв між машинами на майданчику, розливався крізь проходи у високій крицевій огорожі, стікав узбіччям донизу, а тоді навскоси по сірих бетонових плитах порту. За вантажними причалами й за довгими коморами він розпливався в безлику сіру масу, людську туманність. Хоч було далеко, Єнсен помітив, що принаймні дві третини службовців — жінки, і більшість їх убрана в зелене. Мабуть, тієї весни була мода на зелений колір.

З майданчика рушили дві великі пожежні машини з помпами та