Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

встиг попрощатися, і про те, що невдовзі знову побачить Одесу, в якій народився і виріс. Там, в Одесі, були його сестричка і мати.

— Семене, чого ти мовчиш? — Кость Арабаджі повернувся до Шкляра. — Краще б заспівав.

— Щось не хочеться, — Сеня-Сенечка зітхнув.

— А ти через не можу. Душа просить.

— Відчепись, — Яків Бєлкін заступився за Сеню-Сенечку. — Дай помовчати людині.

— Так я ж не для себе… — виправдувався Кость. — А втім, як хочете…

І теж замовк, міцно стуливши губи.

Берег показався вранці. Це була Одеса, його рідна Одеса. Завзята, одчайдушна, безтурботна навіть у горі, пропахла бичками і терпким молдавським вином, цнотлива й безсоромна водночас. Сходи, колонади, будинки… Тільки що це? Раніше ці будинки радували своєю святковою білістю. Так по якому ж праву вони взялися струпами брудних плям? А вікна!.. Де вони, веселі одеські вікна, що споконвіку віддзеркалювали тиху, ласкаву синяву неба і моря? Їх немає. Хтось поплямив їх чорною фарбою.

— Камуфляж, — сказав Кость Арабаджі. — А місто, видать, нічого. Славне містечко. Цікаво, чи водяться в ньому гарні дівчата? Ти чого зажурився, Нечай?..

Одесу Кость бачив уперше. Він не зводив з неї очей і намагався догодити своїм дружкам-одеситам. Славне містечко!.. Про Клаву Кость уже забув. Тепер він уявляв собі, як разом із друзями пройде знаменитою Дерибасівською, як вони заваляться в кіно, як Петро Нечай познайомить його зі своєю сестричкою, а Яків Бєлкін, що народився в «самому центрі Одеси», на Молдаванці, запросить його на смачний обід. А чому б і ні? Адже фронт, кажуть, проходить мало не в місті, і вони завжди зможуть відлучитися з окопів на пару годин. Кость ще не уявляв собі, що таке фронт.

Але Нечай не відповів. Він думав про те, що для нього війна по-справжньому починається тільки тепер. «Днепр» минув Воронцовський маяк і підходив до причалу, який виступав далеко в море.

Зараз причал увесь був захаращений якимись верстатами, машинами, возами, паками і бочками — не протиснутись, не пройти. Голосили жінки, Плакали діти. Іржали, шарахаючись од води, гніді битюги. Здавалося, ніби все місто зрушило з місця. Шарварок на причалі був такий, як колись у вихідні дні на Привозі.

Пахло морем, потом й іржавою кров'ю: тут і там на носилках мовчки лежали поранені. І хоча стрілянини не було чути, і небо над причалом було прозоро-чисте, глибоке, саме цей стійкий і задушливий запах війни весь час нагадував про те, що Одеса стала фронтовим містом.

Спустили трап. Нечай відчував, як він пружинить під ногами. А потім, ступивши на міцний бетон причалу, здригнувся.

— Бра-ток… за-курити не… знай-деться?

Голос ішов із бинтів навколо чорного обвугленого рота. Підвівшись з носилок, якийсь вусатий моряк невідривно дивився на Нечая.

— Візьми… — Кость Арабаджі випередив Нечая. Він витяг із кишені пом'яту пачку і простягнув її морякові. — Де тебе так?

— Під Чабанкою. Ти допоможи, в мене пальці..

Нахилившись, Кость всі а вив пораненому цигарку в темний рот, потім повернувся до Нечая.

— Чабанка, Чабанка… Де це?

— Близько, — хрипло відповів Нечай. У його пам'яті знову виникли білі гуси в білій пилюці, верби і верболіз над тихим ставом і цибата Ганнуся, яка тоді була ще просто Галькою.

Моряк тим часом глибоко затягнувся раз-другий і видихнув дим в обличчя санітарові, який стояв поруч.

— Чуєш, санітаре, нікуди я не поїду, — сказав він. — Бачиш, після двох затяжок одразу полегшало. Ти відпусти мене, як друга прошу.

— Турок! — відповів санітар. — Куди тобі воювати в такій чалмі? Тобі в госпіталь треба. Підлікують, тоді й повернешся. Сам мені потім дякуватимеш.

— Не хочу!.. Не дамся!.. — поранений рвонувся і якось зразу обм'як, відкинувся навзнак. Разом з димом із його рота вирвалося хрипіння.

— От бачиш, — повчально мовив санітар. — Ти полеж, полеж. Пройде.

Нечай і Кость одвернулися. Очі пораненого палили темним вогнем, проймали серце, і не було сили витримати той погляд.

Загін тимчасово розташувався в студентському гуртожитку, що стояв порожній від початку війни. З кімнат і коридорів ще не вивітрився затхлий запах пустки. Довелося навстіж відчинити вікна, щоб будинок протягло від горища до цоколя.

Від гуртожитку до будинку, в якому народився і жив Нечай, було, як то кажуть, рукою подати. Нечай підійшов до вікна, в якому зеленіло небо і громадились червоно-бурі дахи в іржавих латках. Один квартал, потім поворот, ще квартал, і ось ти, перескакуючи сходинки, одним духом вилітаєш на третій поверх і натискуєш пальцем на оббиту бляхою, щоб хлопчаки не виколупали, кнопку дзвоника, і тобі відчиняє мати, і ти кидаєшся до неї…

Є така тиха, затишна і чистенька вулиця Пастера, може, чули? Нечай жив навскоси від театру, бігав через дорогу до школи-семирічки, потім у спортзал «Динамо» і на водну станцію, а вечорами пропадав у цирку на тісній гальорці. Чотириповерховий будинок, в якому він жив, нічим не відрізнявся од інших одеських будинків. Він був пофарбований глухою масляною фарбою, на його пузатих залізних балкончиках припадали пилюкою фікуси, а коли спадала денна спека, господині відсували фіранки і звисали з усіх вікон, щоб потеревенити. Звичайний будинок з широкими карнизами, по яких розгулювали поважні коти, будинок з іржавими гофрованими жалюзі над вітринами «чоловічого салону», пропахлого вежеталем на першому поверсі, з залатаним черепичним двосхилим дахом, що його Нечай у дитинстві облазив уздовж і впоперек. Єдиною, вартою уваги пам'яткою в цьому будинку був прохолодний парадний вхід із стінами «під мармур», з кольоровими церковними шибками в широких, так званих венеціанських вікнах і просторими, плавно заокругленими сходами. Кожного, хто заходив у це парадне, ніби хрестом, хрестила скляним смолоскипом однорука Венера (вечорами у смолоскипі горіла електрична лампочка), але Нечай та його друзі були переконані атеїсти, вони ставилися до богині непоштиво, і до її нижньої припухлої губи завжди був приліплений вологий недокурок. Венера курила! Вона мала легковажний вигляд молодої одеситки з Дерибасівської.