Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Вона, певно, заплутається у ваших тенетах!

— Очевидно, я так і зроблю, — мовив Курка спокійно, намагаючись не випустити першості. Але дівчина вже захопила ініціативу. Був чудовий ранок, і Яна була в чудовому настрої.

— Ну, гаразд, я збережу вам дорогоцінні хвилини відпустки! — сказала вона і виструнчилась перед офіцером. — Слухайте мою коротку характеристику: Яна Гавлова, двадцяти чотирьох років, поведінки бездоганної, походження задовільного, лаборант-хімік, протягом останнього кварталу зауважень і стягнень не мала, обов'язки має дуже скромні, але виконує їх сумлінно! Відмінна характеристика. Згодні, товаришу надпоручик? А тепер дозвольте іти? Мені час купатись.

Щелепи у Курки повільно ворушилися, наче він щось пережовував. Потім підвівся і підійшов до дівчини.

— Значить, вас звуть Яна. У середньовіччі вас називали б Йоганкою і, мабуть, спалили б як святу діву. Можете йти. Кругом, кроком руш! — пролунав рішучий наказ. А навздогін, коли Яна бігла садом, весело вигукнув: — Але опівдні я вас запрошую на пінг-понг.

Він ще довго дивився вслід дівчині, платтячко якої мелькало поміж чагарників. Потім повернувся і, насвистуючи якусь пісеньку, поплентався до свого корпусу. За хвилину Курка, встромивши голову у кухонне віконце, розмовляв з огрядною куховаркою:

— Тітко Вожена, чашечку кави для мене знайдете?

— Ви бачили? Та ще й окріп неготовий, — відрубала господиня.

Якусь хвилину офіцер задумливо стежив за нею, потім ніяковіючи запитав:

— Янічка ще спить?

Відповіді довелося чекати довго. Нарешті тітка Вожена підвела голову і пильно подивилася на Курку,

— А я її не вартую, — відповіла сердито.

— Ну, звичайно, певна річ, — охоче погодився надпоручик. — Гм, що це я хотів?.. А вона справді ваша небога чи якась рідня?

Куховарка підійшла до віконечка і взялася в боки.

— Щось ви дуже цікавий! Хотілося б мені знати, що вам до того, чи небога вона мені, чи ні. Майте на увазі, я вас усіх бачу наскрізь, і нема чого голову морочити дівчині. Хочете зробити її нещасною на все життя! Мовчіть, мовчіть, пане капітан, у вас очі, ніби у кота, я таких немало бачила. Запам'ятайте, що у Янічки на всім світі нема нікого, крім мене, і доки мої очі глядітимуть, я буду її завжди захищати і не дозволю зіпсувати їй життя. Так, так, зіпсувати, пане капітан, тому що у вас таке циганське життя, сьогодні тут, завтра хтозна-де, а для жінки усе це ніщо. Навіть тепла родинного вогнища вона була б позбавлена, а про це ви мусите також…

Надпоручик не дослухав, він визнав за краще якнайшвидше відступити. Курка зупинився тільки біля головного входу, де нарешті з полегкістю віддихався. Настрій було зіпсовано! Несподівано над його головою почулось оглушливе ревіння: старшина Міхалек, висунувшись з вікна, по-богатирському позіхнув, закліпав очима, і його засмагле обличчя розплилося в приязній усмішці:

— Доброго ранку, товаришу надпоручик. Знову це птаство так гарно цвірінькає, от негідники! Котра година?

— За чверть сьома, — відповів Курка з досадою.

— Та це ж чудово, — зрадів Міхалек, — тоді я ще годинку полежу. Але до чого тут прекрасна природа, правда? Погляньте на ті зелені схили, матінко моя!

— Надзвичайно прекрасна, — мовив надпоручик і завернув за ріг будинку. У найдальшому кутку саду він зупинився, дістав з-під сорочки пістолет, що тьмяно виблискував проти сонця, і обережно вийняв магазин з набоями.

Заплющивши ліве око, він почав цілитись у стовбури дерев, у квіти і каміння навколо себе, блискавично переводячи пістолет з одного предмета на інший, приклацуючи щоразу язиком, що, мабуть, означало постріли.

* * *

Сорок вісім… сорок дев'ять… п'ятдесят!

Войта Марек зробив глибокий видих і з зусиллям присів ще раз. На лобі виступили росинки поту, ноги тремтіли, як віття осикового куща. Він хвилину постояв, поплескуючи по колінах, потім засукав холоші спортивних штанів і почав хутко масирувати м'язи. Уважний спостерігач зрозумів би, що цей чоловік був результативним спортсменом, принаймні доти, доки його ставна фігура не почала набирати більшої ваги, ніж це корисно спортсменові.

Закінчивши вправу, Войта потягнувся і, заклавши за голову руки, подивився вниз.

Він стояв на пагорбі, і перед ним розкинувся Шумаржов.

Більша половина села губилася в зелені садів, у звивистих западинах, суцільно вкритих чагарниками, у вибалках і видолинках. Але найкраще було видно лискучу гладінь ставка і червоний дах будинку відпочинку. Двоповерхова споруда височіла над усією околицею. А навколо лише укоси та пагорби, чим ближче до виднокруга, тим вищі й стрімкіші. На заході їх увінчував імпозантний хребет Дивака. Войта довго вважав, що його назвали так за величність, з якою він дивився на місцевість, простягнену перед ним. Але Новотний одного разу пояснив, що споконвіку це був дикий хребет. Ще півтора тисячоліття тому сюдою до Чехії сунули франки, аж поки їх не розбили під легендарним містом Вогастісбургом.

А може, саме тут, на Диваку, стояла та міфічна фортеця?

На Диваку, що у відповідності до своєї назви [4] здавна був домівкою диких звірів — ведмедя, зубра, рисі. Схили хребта зрили кабанячі ікла, під його захистом лютував у XV столітті жорстокий лицар Вольпрехт Бравець із своєю челяддю… Кажуть, поблизу, над шляхом до центральних районів країни, ще лишилася вартова вежа, останній свідок розбійницького замка Бравця. Цей замок захопив і зрівняв із землею король }ржик. Так принаймні твердив секретар Новотний у своїй лекції на історичні теми.

Войта знову перевів погляд долі…

Біля підніжжя пагорба, на якому він стояв, протікав у напрямку села струмок Шумний. Марек посміхнувся: усе тут «шуміло» — село Шумаржов над струмком Шумним на Шумаві! Колись село славилося своїми музиками. Століттями тут було заведено: кінчалися літні роботи в лісі, і хлопці, прихвативши з собою кларнет, трубу або скрипку, цілою трупою вирушали у подорож на всю зиму. Вони прямували до Праги, часом до Баварії, або на південь до Австрії. А ватага легендарного капельмейстера Вацлава Воржішека одного разу дісталася навіть до