Читати книгу - "Відпущення гріхів, Фіцджеральд"

з зустрічними. Спечну недільну тишу порушувало тільки нерівне дихання Рудольфа.

Біля дверей церкви батько зупинився.

- Я вирішив, що тобі краще ще раз сповідатися. Іди і розкажи отцю Шварцу, що ти накоїв, і попроси прощення у Господа Бога.

- Ти теж винуватий! - швидко сказав Рудольф.

Карл Міллер зробив крок до сина, який передбачливо позадкував.

- Добре, піду.

- Ти будеш робити, що тобі наказують? - хрипко прошепотів батько.

- Гаразд.

Рудольф пішов до церкви, вдруге протягом останніх двох днів зайшов до сповідальні і став на коліна. Стулка майже зразу піднялась.

- Я винен у тому, що пропустив заутреню.

- Це все?

- Все.

Він ладен був розплакатися з радощів. Навряд чи він зможе коли-небудь проміняти абстракцію на почуття легкості й гордості. Незримий кордон залишився позаду, і він відчув самотність, самотність не тільки Блечфорда Сарнемінгтона, але й усього свого внутрішнього життя. Досі такі явища, як «несамовиті» бажання, дрібні неприємності й жахи були лише власними застереженнями, невизнаними перед троном його душі. Тепер він інтуїтивно усвідомив, що його власні застереження - це він сам, а решта є прикрашеним фасадом і звичайним прапором. Тиск навколишнього середовища виштовхнув його на пустельну, таємну дорогу юності.

Він уклякнув поруч з батьком. Почалася меса. Рудольф випростався - коли він був один, то спирався на спинку сидіння і насолоджувався свідомістю гострої витонченої помсти. Поруч із ним його батько молився про те, щоб Господь простив сина, а заразом і його власну нестриманість. Кинувши погляд на Рудольфа, він з полегшенням відзначив, що з обличчя сина зник вираз напруженості й невгамовності, що він уже не схлипує. Решту зробить Божа благодать, яку приносить причастя, і можливо, після меси все улагодиться. В душі він пишався Рудольфом, починаючи серцем і розумом жалкувати про вчинене.

Збір пожертв під час служби був, як правило, важливим моментом для Рудольфа. Якщо він не мав чого пожертвувати, а це траплялось нерідко, то страшенно бентежився, і щоб Джін Брейді, яка сиділа позаду, не подумала, буцімто їхня сім’я терпить нужду, він низько нахиляв голову, прикидаючись, що не бачить карнавки. Але сьогодні він байдуже заглянув у бляшанку, що пропливала в нього перед очима, і байдуже відзначив, що в ній було багато пенсів.

Та коли дзвін покликав до причастя, він здригнувся. У Всевишнього були всі підстави зупинити його серце. Протягом останніх дванадцяти годин він учинив ряд смертних гріхів,- один одного страшніший,- а тепер йому треба було увінчати їх святотатством.

«Domine, non sum dignus; ut intre sub testum meum sed tantum dic verbo, et sanabitur anima mea». 3

По лавах прокотився шерех, і ті, хто причащався, опустивши очі і склавши долоні, почали проштовхуватися до проходу. Найблагочестивіші склали кінчики пальців, створюючи маленькі пірамідальні куполи дзвіниць. Серед них був і Карл Міллер. Рудольф пройшов за ним до вівтаря і, ставши на коліна, механічно підіткнув серветку під підборіддя. Дзвін посилився, і священик повернувся від вівтаря з білою гостією над потиром:

«Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam tuam in vitam aeternam». 4

Коли почалося причащання, на лобі у Рудольфа виступив холодний піт. По рядах ішов отець Шварц, і між нападами нудоти, що посилювалась, Рудольф відчув, як із волі Всевишнього слабшають клапани його серця. Йому здалося, що у церкві стало темніше і настав великий спокій, який порушувало лише нерозбірливе бурмотіння, сповіщаючи про наближення Творця неба і землі. Він опустив голову на груди, чекаючи удару.

Потім він відчув різкий поштовх у бік. То батько підштовхнув його, щоб він випростався й не обпирався на поруччя - священик був уже за два кроки від нього.

«Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam tuam in vitam aeternam».

Рудольф відкрив рота. Він відчув на язику липкий восковий присмак тонкої вафлі. Не опускаючи голови, з цілою вафлею у роті він деякий час (важко сказати, як довго) не рухався. Потім батько підштовхнув його ліктем. Він побачив, що люди, ніби листя, яке опадає, віддаляються від вівтаря й, опустивши невидющі очі, повертаються на свої лави наодинці з Богом.

Що ж до Рудольфа, то він був наодинці з самим собою, мокрий до рубця від поту, весь у смертних гріхах. Коли він повертався до себе на лаву, по церкві гучно лунав тупіт його роздвоєних ратиць, і він знав, що серце його сповнене чорною отрутою.

 

V

 

 

Sagitta volante in Dei. 5

Гарний хлопчина з очима, схожими на сині камінці, і віями, що облямовували їх, наче пелюстки розкритої квітки, скінчив розповідати отцю Шварцу про свій гріх, і квадратик сонячного світла, що освітлював його, пересунувся по кімнаті на півгодини вперед. Тепер Рудольф уже потамував свій страх; розповівши геть усе, він відчув полегшення. Він знав, що поки буде в кімнаті із священиком, Господь не зупинить його серця. Тому, зітхнувши, він тихо сидів, чекаючи, що скаже священик.

Холодний, водянистий погляд отця Шварца зупинився на візерунку килима з освітленими сонцем чудернацькими сплетіннями, гладкими, позбавленими суцвіть виноградними лозами і блідими залишками квітів. Годинник у приймальні настійливо відраховував час, що наближався до заходу сонця, а у бридкій кімнаті й надворі панувала нудна одноманітність. Нерви священика були вкрай напружені, і намистинки його чоток повзли, звиваючись наче змії, по зеленому сукну столу. Тепер він пригадав, що треба сказати. З усього, що було у цьому заселеному шведами загубленому містечку, йому найкраще були знайомі очі цього маленького хлопчика, гарні очі з віями, що неохоче розплющувались, вигинались, ніби бажаючи знову заплющитись.

Тиша зберігалась ще з хвилину, Рудольф чекав, а священик силкувався пригадати щось таке, що тікало від нього все далі й далі, а в розбитій оселі цокав годинник. Потім, суворо поглянувши на хлопчика, отець Шварц сказав якимсь дивним голосом:

- Коли у найкращих місцях збирається безліч людей, все починає мерехтіти.

Рудольф здригнувся і швидко глянув в обличчя отця Шварца.

- Я сказав,- почав священик і замовк, прислухаючись.- Ти чуєш молот, цокання годинника, гудіння бджіл? То це марне. Суть у тому, щоб у центрі світу, хоч де б він містився, було багато людей. Тоді,- його водянисті очі багатозначно розширились,-