Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

знати про страждання іншої сторони. Жити – та й годі. Жити!

Написати (розповісти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкін, неможливість фізична.

На війні людину рятує те, що свідомість відвертається, розсіюється. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсів.

…На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкіна».

Посеред вулиці стояла навколішки молода афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.

Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.

У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, – переклали мені слова його матері. – А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова – жахом чи про- щенням?

Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.

У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», – хоча з точки зору росіянина – вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису – уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».

А тепер…

17 вересня

Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко – вгору.

В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».

Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів – Юлій Цезар чи Йосип Сталін, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло – військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.

Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.

Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити – і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти – наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».

Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чітко розрізняю його ім’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».

Проїжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомі плакати в центрі міста: «Світле майбутнє – комунізм», «Кабул – місто миру», «Народ і партія єдині». Наші плакати, віддруковані в наших друкарнях. Наш Ленін тут стоїть зі зведеною рукою…

Познайомились із кінооператорами з Москви.

Вони знімали завантажування «чорного тюльпана». Не підводячи очей, розповідають, що мертвих одягають у стару військову форму сорокових років, ще з галіфе, іноді кладуть роздягнених, трапляється, що й цієї форми бракує. Старі дошки, іржаві цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвіжим кабаном тхне».

Хто мені повірить, коли я про це напишу?

20 вересня

Бачила бій…

Троє солдатів убито… За вечерею ніхто про бій і про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.

Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жодній конституції не записане.

Війна – мир, а не подія… Усе тут інше: і пейзаж, і людина, і слова. Запам’ятовується театральна частина війни: розвертається танк, лунають команди… Світяться шляхи куль у темряві…

Думати про смерть, як думати про майбутнє. Щось відбувається з часом, коли думаєш про смерть і бачиш її. Нарівні зі страхом смерті – привабливість смерті…

Нічого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрізь. У кожному.

У розповідях (зчаста!) вражає агресивна наївність наших хлопчиків. Нещодавніх радянських десятикласників. А я хочу від них домогтися діалогу людини з людиною в собі.

А все-таки? Якою мовою ми розмовляємо із собою, з іншими? Мені подобається мова вільного спілкування, вона нічим не обтяжена, відпущена на волю. Все гуляє і святкує: синтаксис, інтонація, акценти, і – точно відновлюється почуття. Я стежу за почуттям, а не за подією. Як розвивались наші почуття, а не події. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу історика, але я історик безслідного. Що відбувається з великими подіями? Вони перекочовують в історію, а ось маленькі, але головні для маленької людини, зникають безслідно. Сьогодні один хлопчик (через свою тендітність і хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповідав, як незвично і водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрілювати.

Хіба це залишиться в історії? Відчайдушно роблю (від книги до книги) одне й те саме – применшую історію до людини.

Думала про неможливість писати книгу про війну на війні. Заважають жаль, ненависть, фізичний біль, дружба… І лист із дому, після якого так хочеться жити… Розповідають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очі навіть верблюдові. Тут атеїстів немає. І всі забобонні.

Мені дорікають (особливо офіцери, солдати рідше), що я, мовляв, сама не стріляла і мене не брали на мушку – як же я можу написати про війну? А може, це і добре, що я не стріляла?

Де та людина, якій лише думка про війну несе страждання? Я її не знаходжу. Проте вчора біля штабу лежав мертвий невідомий птах. І дивно… Військові підходили до нього, намагались угадати – хто це? Жаліли.

Є якесь натхнення на мертвих обличчях… Ніяк не можу звикнути і до безумства звичайного на війні – вода, сигарети, хліб… Особливо коли ми йдемо з гарнізону і сходимо в гори. Там людина віч-на-віч із природою і випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрілить першим – ти чи він? Там починаєш бачити людину природну, а не суспільну.

А в Союзі по телевізору показують, як висаджують алеї дружби, котрих тут ніхто з нас не бачив і не саджав.

Достоєвський у «Бєсах»: «Переконання і людина – це, здається, дві речі, багато в чому відмінні… Усі винні… якщо б у цьому всі переконались!» І в нього така сама думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж устигло зафіксувати в літературі, у науці. Він казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова.

Якби я не читала Достоєвського, мене б охопив більший розпач…

21 вересня

Десь далеко працює установка «Град». Моторошно навіть на відстані.

Після великих війн XX століття і масових смертей, щоб писати про сучасні маленькі війни, такі, як афганська, потрібні інші