Читати книгу - "Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія, Черемшина Марко"

кождий його твір представляє літературну велич, кожда ідея його являється ясною променистою зіркою. На часі, проте, зазначити сяєво музи Тарасової з того боку, з якого її найменше знають, а саме - яко співця народного, громадянського життя.

1. Яко геніальний поет, зображував Тарас старе і сучасне, новітнє життя в картинах, на яких бачиться дійсно життя, бачиться рух, а не саму номенклатуру, яку зустрічаємо не раз у інших, навіть у талановитих поетів. На картинах Шевченкових з старого козацького життя дійсно чується і рада з бунчуками та булавами, і море з летючими по ньому байдаками, і спів козацький, і завзяття козацьке, словом, старе життя. Коли Шевченко, відвертаючися від рабства і сну сучасної України, відзивається: «Було колись в Україні, ревіли гармати» і «Танцювало лихо»,- то відзивається так не через те, щоб йому ревіння гармат само про себе було миле, але через те, що то все ж таки було життя, в котрім виражався порив до діяльності і волі.

2. Шевченко умів проникнути суть всього народного життя. А застав поет справді сумне та невеселе те народне життя на Україні. Кріпацтво, кнут і нагайка, самоволя і бута, зрада і темнота гарцювали і плюндрували сучасну поетові Україну, калічили і сікли весь український народ так, що тодішнє народне життя України - се була одна велика народна рана. Щоб ту велику народну рану відчути, її переболіти, її народові і світові показати і грозою її власної величини стати вже раз лічити, на се дійсно треба було народного генія. Шевченко довершив сього. Все народне лихо-горе виявив і вилляв він в майстерних, потрясаючих і незвичайно вразливих картинах.

Коли зважиться, що в тодішних часах українське панство відцуралося було України, виділилося з народу чи то в уряд, чи то в баришування, чи то в здирство і зраду, коли зважиться, що саму основу України становив тоді український мужицький люд опущений, здертий [...], то тоді зрозуміється вагу тих найчисленніших картин у творах Шевченка, які зображують життя і долю тодішнього мужика, той спеціальний - нечуваний мужицький рай, про який Шевченко на одному загальнозвісному місці своїх поезій ось як говорить:

Он глянь: у тім раю латану свитину з каліки здіймають, з шкурою здіймають, бо нічим обуть царят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи. А он попідтинню опухла дитина, голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне!

Або в іншом місці: 26

[Шевченко] умів дивитись на людей душею.

3. Народне лихо було Тарасові його власне лихо, лихо його родичів, лихо його сім’ї, лихо усієї української землі. Яко чоловік з глибокою аналітичною думкою, Шевченко умів розібрати і зв’язати між собою різні виявлення того лиха, відшукати його корінь, жерело, в чім-небудь то лихо об’являлося, чи у чиновницькому обдиранню, чи у кріпацтві, чи у темноті, чи у зраді,- а раз зрозумівши його в усю глибину, «навчившись дивитись на людей душею», Шевченко малював те горе, оповідав про нього людям, ставав супроти нього і ніколи не міг задавити у собі того пекучого лиха, яке здіймалося на душі у нього з кождою думкою про Україну.

І не мовчав сам, а дрімаючим показував, як то гірко і огидно «гнилою колодою на світі лежати - або спати на волі і заснути навік-віки і сліду не кинуть ніякого!»

4. Не дивота, проте, що Шевченка дуже вражали всякі прояви зради проти своєї національності між своїми земляками. Перевертнів зове Шевченко з пересердям «п’явками».

5. Тут зазначити треба, як Шевченко задивлювався на національне питання українського народу, бо погляд Шевченка в сьому напрямі досі не був доторканний.

Питання національне взагалі є двояке: 1) націоналізм яко народна індивідуальність і 2) націоналізм яко шовінізм, народне самовозвишення, бажання відняти національність у другого народу, топлячи його в своїй національності.

Шовінізм стоїть упоперек міжнародному братерству, не дає статися широкій загальночоловічій кооперації, що, впрочім, бачимо тепер в германізації, обрусінню, мадяризації і іншому.

Антитезою шовінізму є народна індивідуальність, свобода кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін.

Широкий гуманізм Шевченка не допускав до себе узькоглядного шовінізму, і ніхто так безпощадною критикою не осудив декотрих народних традицій і народне життя, як сам Тарас Шевченко. Доста тільки нагадати його «Посланіє до земляків». Очевидна річ, що Шевченка дуже сильно вражали «няньки, дядьки отечества чужого», вражали його усякі наміри відняти у народу його індивідуальність, а оборона народної індивідуальності не єсть вузьким націоналізмом-шовінізмом,- тільки вихідним пунктом усього чоловічого прогресу і конечною метою всякої культури.

6. Широка, буйна поетична вдача не зволила Шевченкові пристати до яких-небудь політичних теорій, а з його творів можна би вичитати, що його політичним ідеалом була найширша політична свобода без стіснення. З вірша про «Саула» - про Давида і про святого Володимира бачимо, що Шевченко мав на думці прослідити історію царизму, а прослідивши її, заложив голосний протест проти самодержавства і його страшних жертв. У своїх творах «Сон» і «Кавказ» розказує Шевченко про московських царів Петра і Катерину, виказуючи кожному з них усе те, що зробили вони для України, як Петро розпинав Україну, а Катерина Січ зруйнувала і кріпацтво завела.

З тих віршів Шевченка, становлячих акт обжаловання царату, так і чується двісталітній здавлений плач українського народу. Шевченко проклинає тих незабутніх представителів московського деспотизму, не забуваючи при тім і на московськую бюрократію, яка товпиться на улицях і кричить «ура», а дере і з батька і з брата.

Говорячи про чуже, не забуває Шевченко і свого. Він вказує на Галаганів і Кочубеїв, що продали нашу Україну для лакомства нещасного, для «шляхетства московського прирожаного». А описуючи українське панство, не жалів Тарас красок, щоб виразно намалювати картину страшенного панського здирства і своєволі, картину огидливого насильства і розпусти, бо видів в тім панстві тоді представителів кріпацтва, видів, що ті пани:

 

Правдою торгують,

людей запрягають

в тяжкі ярма, орють лихо,

лихом засівають,-

 

видів, що тодішні пани, вештаючись по чужині, говорили про братерство і волю, а проте дерли, як і передш, шкуру з братів «незрячих» гречкосіїв.

В 1840-х роках забавилось було українське панство в український патріотизм, котрий об’являвся у тій формі, що наші