Читати книгу - "Вальдшнепи, Микола Хвильовий"

недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.

- Яка це Аглая? - спитав вiн. - Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?

- Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику... Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

- Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..

- Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

- Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, - з захопленням сказав лiнгвiст. - Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас... I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

- Добре! - сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. - Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам... саме з Аглаєю?

- Хiба ти вже встиг так далеко зайти?

- За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити... на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.

- От чудак! - скрикнув вiн. - Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну... ну, як би сказати делiкатнiш... Ну, словом, використати її... цю дiвчину.

Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.

- А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:

- Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає - жiноча душа, як-то кажуть, темрява... Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.

- Цебто ти рекомендуєш дурити її?

- А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.

Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.

- Тек-с, - кинув вiн. - Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.

Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.

III

- Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.

- Доброго здоров'я, mon ami, [4] - сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

- Ви сюди надовго приїхали? - спитала тьотя Клава.

- Товариш Вовчик уже говорив нам, - сказала Аглая. - Вiн теж приїхав на два мiсяцi.

- Так, - пiдтвердив лiнгвiст. - Ви не помиляєтесь, Але...

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава - вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

- А як ви думаєте, - сказала тьотя Клава. - Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

- Цебто який... роки? - Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

- Ви не косноязичний? - поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.

- Тодi, може, ви знаєте, - сказала тьотя Клава, - як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто - бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

- Так би й давно! - з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. - Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один... Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

- Ви хочете, щоб я зараз... негайно привiв Дмитрiя? - спитав недогадливий лiнгвiст.

- Ах, Боже мiй, - сказала Аглая. - C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve. [5]

- Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, - пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.

- От що, - сказала тьотя Клава, - Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

- Я не заперечую, - кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.

- Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? - усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

- Очевидно, не бiльш двадцяти семи, - сказала Аглая.

- Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця... Тобi, здається, двадцять три?

- I ти вгадала!

Тьотя