Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Захар Беркут, Франко І. Я.

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 55
Перейти на сторінку:
пе­ре­вер­не­ни­ми пня­ми про­су­ну­ла­ся пе­ле­ха­та вели­ч­е­зна го­ло­ва, і двоє сірих очей напівціка­во, напівтри­во­ж­но вдив­ля­ли­ся в Ту­га­ра Вов­ка, що сто­яв на своїм ста­но­ви­щі, як­раз о яких де­сять кроків пе­ред щіли­ною. Ту­гар був ста­рий во­як і ста­рий ло­вець,- він не знав, що то тривог­а. Тож, не го­во­ря­чи ані сло­ва, не відзи­ва­ючись ні до кого, він ви­хо­пив важ­ку залізну стрілу з са­гай­да­ка, полож­ив на лук і наміряв­ся до звіра.

- Міряй в око, бо­яри­не! - шеп­нув з-по­за­ду Мак­сим.

Хвиль­ка три­вож­ної мов­чан­ки - свис­ну­ла стріла - і за­ревів звір мов ска­же­ний, ки­нув­ши со­бою взад. І хоть че­рез те щез він лов­цям з очей, скрив­ши­ся за ку­пою ви­вертів, то ревіт йо­го не вти­хав і не вти­ха­ло ска­же­не шеме­тан­ня.

- Далі за ним! - крик­нув Ту­гар Вовк і ки­нув­ся до щіли­ни, ку­дою щез медвідь. Рівночасно два бо­яри вже вид­ря­па­ли­ся бу­ли на верх ви­верту, вже попідніма­ли свої ра­ти­ща і ста­ра­лись да­ти їм ві­д­повідний роз­мах, аби до­ко­на­ти звіра. Ту­гар Вовк, сто­ячи в щілині, пус­тив у нього дру­гою стрілою. Звір за­ревів ще дуж­че і ки­нув­ся втіка­ти, але очі йо­го зап­ли­ли кров’ю, він не міг знай­ти ви­хо­ду і роз­щи­бав со­бою о де­ре­ва. Ра­ти­ще од­но­го бо­яри­на впи­лось йо­му між реб­ра, але не зав­да­ло смер­тельної ра­ни. Ди­кий рик ра­не­но­го мед­ве­дя роз­ля­гав­ся чим­раз дуж­че. В роз­пуці він підводив­ся на задні ла­пи, об­ти­рав собі кров з очей, рвав і ки­дав га­луззям на­пе­ред се­бе, але дар­ма; од­но йо­го око прошиблене­ бу­ло стрілою, а дру­ге раз у раз зап­ли­ва­ло кров’ю на­но­во.

Шемечучись на­осліп дов­ко­ла, звір наб­ли­зив­ся знов до Ту­га­ра Вов­ка. Той відки­нув лук і, при­чаївши­ся за вива­ле­ни­м ко­ре­нем, ухо­пив обіруч свій важ­кий топір і, ко­ли ме­двідь, ма­ца­ючи, до­би­рав­ся до знай­омої собі щіли­ни, він з усього роз­ма­ху цюк­нув йо­го зго­ри в го­ло­ву, аж че­реп роз­ко­лов­ся над­воє, мов роз­би­та тик­ва. Бриз­нув кро­ва­вий мо­зок на бо­яри­на, і ти­хо, без ри­ку по­ва­лив­ся звір до­до­лу. Ра­дісно за­рев­ли тру­би бо­яр на знак пер­шої побіди.

Звіра ви­тяг­не­но з-поміж ви­вертів і об­дер­то зі шкіри. То­ді бо­яри ру­ши­ли дальше, в гу­ща­ви­ну. Сон­це вже підня­лось на небі і мер­котіло крізь гілля­ки, мов скісні зо­лоті нит­ки та пас­ма. Ловці йшли те­пер геть-геть ве­селіше, пе­рех­ва­лю­ючи­ся своєю відва­гою й си­лою.

- Хоч я ли­ше вовк, дрібна звірю­ка, то все ще дам ра­ду ту­хо­льському мед­ве­деві! - го­во­рив Ту­гар Вовк, радіючи.

Максим Бер­кут слу­хав тих пе­рех­ва­лок і сам не знав, чо­му йо­му жаль зро­би­ло­ся ту­хольсько­го мед­ве­дя.

- Що ж,- ска­зав він,- дур­на звірю­ка той медвідь, са­мо­тою дер­житься. Як­би во­ни зібра­ли­ся до­ку­пи, то хто знає, чи й ста­до вовків да­ло би їм ра­ду.

Тугар по­зир­нув на нього гнівно, але не ска­зав нічо­го. Ловці обе­реж­но пос­ту­па­ли дальше, дря­па­ючись по виверт­ах, пе­рес­ка­ку­ючи з пня на пень, за­па­да­ючи не раз по по­яс у по­рох­но та ло­ми.

Посеред тих зва­лищ ве­лич­ної при­ро­ди видніли­ся подек­уди мед­ве­дячі стеж­ки, про­топ­тані від давніх-да­вен, вузькі, але доб­ре втоп­тані, гус­то засіяні вибіле­ни­ми кістка­ми ба­ранів, оленів та вся­кої іншої звіри­ни. Мак­сим дер­жав­ся те­пер по­за­ду бо­яр; він раз за ра­зом об­хо­див усі ста­но­ви­ща, ос­мот­рю­вав сліди, щоб до­га­да­ти­ся, чи во­ни свіжі, чи ні, підпо­ма­гав, за­охо­чу­вав утом­ле­них,- і тільки на нім однім не зна­ти бу­ло ніякої вто­ми. З по­ди­вом по­зи­ра­ла на нього Мирослава, ко­ли він пе­ре­хо­див ко­ло неї, і хоч ба­га­то досі ви­да­ла во­на мо­лодців і сильних, і смілих, але та­ко­го, як Мак­сим, що спо­лу­чав би в собі всі прик­ме­ти сильно­го ро­бітни­ка, ри­ца­ря і на­чальни­ка,- та­ко­го їй досі не траплял­ося ба­чи­ти.

Нараз зах­рустів лім, і грізно-лю­то ви­пав на ловців велич­езний медвідь. Він біг зра­зу на чо­тирьох ла­пах, але, побач­ивши пе­ред со­бою во­рогів, звівся на задні ла­пи, а в пе­редні вхо­пив бу­рею відла­ма­ний бу­ко­вий ко­нар, вик­ру­чу­ючи ним дов­ко­ла се­бе і ви­да­ючи час від ча­су з гор­ла ури­ва­ний, не­мов ви­зи­ва­ючий рик.

На ста­но­вищі суп­ро­ти звіра бу­ли два підгірські бо­яри, з тих, що най­го­лосніше пе­рех­ва­лю­ва­ли­ся і хотіли пе­ред усі­ми по­ка­за­ти­ся мис­лив­ця­ми. По­ба­чив­ши страш­но­го во­рога тут же пе­ред со­бою, во­ни зблідли й зат­ремтіли. Але скри­ти­ся, тіка­ти не ухо­ди­ло,- тре­ба бу­ло ста­ви­ти чо­ло, будь-що-будь. Дві стріли ви­летіли рівно­час­но з двох луків, але од­на хи­би­ла, свис­нув­ши мед­ве­деві по­над ву­ха, а дру­га влу­чи­ла звіра в бік, не зра­нив­ши знач­но, а тільки роздразн­и­в­ши безмірно. Ве­ли­чез­ним ско­ком підплиг­нув медвідь і шпу­р­нув на од­но­го лов­ця свою зброю - бу­ко­вий ко­нар, який зі страш­ною си­лою геп­нув­ся о де­ре­во. Тоді, не зу­пи­ня­ючись ані на хвильку і не да­ючи во­ро­гам ча­су до на­мис­лу, медвідь ки­нув­ся на од­но­го з них, що са­ме сто­яв на йо­го про­топ­таній стежці. Ра­ти­ще блис­ло в трем­тячій руці бо­яри­на,- він хотів ки­ну­ти ним на звіра.

- Не ки­дай! - крик­нув три­вож­но Мак­сим, надбіга­ючи і ве­дучи з со­бою поміч заг­ро­же­ним бо­ярам - Ту­га­ра Вов­ка і ще од­но­го бо­яри­на.- Не ки­дай ра­ти­ще, але нас­тав поп­рибіч і бо­ро­ни­ся!

Але бо­ярин не слу­хав і ки­нув ра­ти­ще на звіра. Роз­мах був не­ве­ли­кий, ру­ка бо­яри­на тремтіла, медвідь був уже на яких п’ять кроків,- от і не ди­во, що ра­ти­ще сла­бо зра­ни­ло звіра в пе­ред­ню ло­пат­ку. Вхо­пив медвідь дрю­чи­ну, роз­ло­м­ив її і зі страш­ним ри­ком ки­нув­ся на сво­го во­ро­га. Той де­р­жав уже в ру­ках прос­то­го, на оба бо­ки ост­ро­го ме­ча, що йо­го на­зи­вав медвідни­ком, і го­то­вив­ся віпхну­ти йо­го ві­стря в гру­ди звірові. Але вістря по­ховзло­ся по кості і заст­ря­ло в ло­патці, і звір ухо­пив бо­яри­на в свої страшні, залізні обійми. Страшенно скрик­ну­ла не­щас­ли­ва жерт­ва; зах­рустіли ко­сті під мед­ве­дя­чи­ми зу­ба­ми. Ціла та страш­на і дрож­жю прой­ма­юча подія скоїла­ся так рап­то­во, так нес­подіва­но, що, за­ким Мак­сим міг надбігти з підмо­гою, вже бо­ярин, хрип­ля­чи в пе­редс­мерт­них су­до­ро­гах, ле­жав на землі, а над ним сто­яв кро­ва­вий медвідь, вис­ка­лив­ши свої стра­шенні зу­би і ре­ву­чи на весь ліс з бо­лю від одер­жа­них ран.

Дрож прой­шла у всіх по тілі на той вид: бо­яри ста­ли мов уко­пані. Тільки Максим спокійно на­ло­жив стрілу на свій ро­го­вий лук, підійшов два кро­ки ближ­че до медве­дя і, прицілив­ши­ся од­ну хви­ли­ну, пус­тив йо­му стрілу прос­то в сер­це. Мов но­жем пе­ре­тя­тий, ур­вав­ся рик звіра, і він по­ва­лив­ся тру­пом на зем­лю.

Не ревіли ро­ги, не лу­на­ли ве­селі ок­ли­ки по тій новій по­біді. Бо­яри, по­ки­нув­ши свої ста­но­ви­ща, збігли­ся на місце не­щас­тя. Хоч і як во­ни бу­ли за­гар­то­вані в війнах, приви­кли ба­чи­ти смерть біля се­бе, але вид кро­ва­во­го, потро­ще­ного ­та по­шар­па­но­го тру­па ви­тис­нув із усіх гру­дей важ­кий зойк.

Мирослава вхо­пи­лась за гру­ди і

1 ... 3 4 5 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."